Пропаща принцеса

Мене нудило. Насправді здавалося, наче я двадцять разів поспіль прокаталася на американських гірках із «мертвою петлею». Під десятьма шарами макіяжу, який мені нанесли того вечора, я, безсумнівно, мала вигляд зеленого сиру із пліснявою, але, сподіваюся, ніхто цього не помітив.

Не знала, із чим це пов’язано. Зрештою, сьогодні я мала виконати лише одну роль, тож не було підстав так панікувати. Можливо, нудоту спричинила хитромудра шнурівка на спинці сукні. Втім, вона з’явилася ще вчора, тож причина не в цьому.

Я провела рукою по подолу сукні бузкового кольору з широкою спідницею, що вільно спадала від стегон і струменилася фатином і шифоном. Потім підійшла до балюстради, стала поруч зі своєю найкращою подругою Віолет і сперлася на поручні.

— Приголомшливо, правда? — запитала Ві, на що я змусила себе всміхнутися. Напевно, я могла відігнати від себе нудоту звичайною силою волі, адже в мене її чимало.

Місяцями я з нетерпінням чекала цього вечора разом із Віолет, Бо та іншими друзями і якось досі не могла повірити, що цей момент нарешті настав. Ще минулого тижня здавалося, що Бал зоряної ночі в далекому майбутньому, але ось я стою тут і відчуваю енергію, яка витає в повітрі, проникаючи в кожну клітину мого тіла.

Я оглянула бальний зал, залитий золотим світлом. Навіть у звичайному стані ця кімната була, безперечно, найкрасивішою в усій академії. Втім, сьогодні вона здавалася просто магічною.

Позолочені орнаменти на стелі сяяли у світлі люстр, а настінні фрески в золотих обрамленнях із зображенням наших предків, Туата де Дананн, здавалися зачарованими. Під люстрами на блискучому паркеті стояло багато маленьких і великих груп, а тихі розмови доходили до нас монотонним гомоном. Балюстрада та широкі вигнуті сходи були всіяні незліченною кількістю маленьких свічників із мерехтливими вогниками, що випромінювали м’яке світло.

Оркестр уже почав грати, і я зосередилася на гармонії злагодженої гри струнних інструментів та м’якого, наче віскі, голосу співачки. У будь-якій іншій ситуації ми з Віолет негайно кинулися б сходами вниз на танцмайданчик, щоб добряче повеселитися. Але сьогодні погане самопочуття завадило мені. Я побоювалася, що мій шлунок не витримає цього. Мої руки тремтіли, і я відпустила поручні, щоб на мить стиснути долоні в кулаки. Я глибоко вдихнула, перш ніж знову розгладити своє вбрання.

Попри всі намагання зосередитися, неприємне відчуття залишалося. І це було більш ніж просто дивно. Навіть торік я не почувалася так погано. Тоді все було пов’язано з діадемою. Того вечора я була на другому році навчання в академії і мала стільки ж років, як і моя мама, коли її обрали Міс Еверфолл. Я могла її розчарувати, тому тиск був особливо великим. А сьогодні цього не було. Мені нічого втрачати, тому не розуміла, чому по моїй шиї стікав холодний піт, а руки так сильно тремтіли.

Я оглядала зал і розглядалася, щоб відволіктися і зібрати докупи думки, перш ніж ми спустимося вниз. Вечірні сукні більшості студенток були такими ж екстравагантними, як і моя: з широкими спідницями вільного крою, виготовлені з різноманітних тканин й оздоблені витонченими вишивками, які символізували звивисті лози, тварин або різні пори року на честь наших предків. Куди не глянь, навколо фатин, шифон, шовк, оксамит і костюми на замовлення. Мені здавалося, що я перенеслася в інше століття. У часи, коли такі заходи були буденністю. Здавалося, ніби всі студенти академії зняли свої звичні маски й відкрили іншу, відполіровану версію себе. Я любила ці свята. Тож знову і знову нагадувала собі про це, намагаючись заспокоїти пришвидшений пульс.

— Зої? — знову запитала Віолет, вириваючи мене з думок.

Я поспішно повернулася до неї.

— Твоя правда, це приголомшливо.

Вона усміхнулася мені у відповідь і простягнула руку, щоб я вчепилася за неї.