Крім Охріма

Під чужим прізвищем

Він справляв враження людини, бувалої в бувальцях. Вимоклі очі голубіли з обличчя, дубленого, як стіл у корчмі. В давній, складеній з букових колод гуцульській корчмі. На перших порах знайомства уява поселяла його чомусь саме там. Шрам, що темнів із кутка ока по вилиці, додавав у нафантазований антураж сюжетної гостроти. Як-то сварка за любаску, порахунки з ворогуючим родом чи ще яка опришківська пригодонька — погляд, мабуть, через оптику шаблону, але кадр зрушився, все, мигтять бартки, мечуться тіні, а над скриками й схрипами біснується скрипка.

В реальності колориту було менше. Невисокий чоловік із попівським хвостиком йшов столичними вулицями. У Київ він доїжджав електричкою з Фастова. Хтозна, куди він прямував, погойдуючи наплічною сумкою. Може, на Ярвал, у Театральний інститут, де викладав сценарну майстерність. Міг і до Спілки письменників. Та хіба мало? Десь ми отак і перетнулися, заочно знаючись.

— Портяк…

Густий, із хриплинкою голос ворухнув надгуб’ям, підголеним до щітки вусів.

— …Василь.

Не скажу за амбре, не пам’ятаю, а ось стриманою силою від новонабутого знайомця війнуло, факт. Він узагалі був стриманий. «Та що ти хочеш з гуцулів? Вони люди химерні», — казав мені потім один віршотворець. Що вкладалося в ці слова, не знаю донині. Люде різні. Але повернімося до Портяка.

Під ту пору в мене не було жодної його книжки. Але вже мав відкриття, десь побачивши: новела про два подружжя старих гуцулів, чиї діти, «лісові хлопці», воюють, поки старі переховуються в бункрі. Вона вп’ялася в пам’ять, прочитана в «Літературній Україні» ще бозна-коли, ще за різночинних запорізьких часів, що й назва забулася, й прізвище автора вивітрилося. А виявляється, що ця новела належала саме Портякові. Помилки бути не могло, та й сплутувати не було з чим — таке до протокольності аскетичне письмо, ніби вирізьблене з дерева. Лезо там між словами точно не втиснеться. «У неділю рано» — єство, пам’ятається, тьохнуло — ніби знайшов утрачену річ. Прорізалася з непам’яті й ще одна новела, здавна читана в якомусь журналі, апокрифічна й колихка від алегорій — «Ісход». Додавалося бонусом до знайомства.

Підігрівали цікавість і розмови з Герасим’юком. Вони дружили.

— Х-хо, Портяк! Запам’ятай: є три українські новелісти — Стефаник, Тютюнник і Портяк!

— А Коцюбинський, Косинка? А…?

— Ну, я не дуже розбираюся в прозі. Але одне Портякове оповідання переважає принаймні оті всі сучасні викаблучування.

Окрім своїх вражень, вірив я й Герасим’юковим. Але зважав на приятельські симпатії, та й земляцькі теж. Тим пак, що на тлі письмаків-гуцулів — Павличка, двох Марій, Влад і Матіос, Кухти, Андрусяка, Петросаняк, ще кількох — чи не найбільший вияв гуцульськості Герасим’юк схильний був убачати саме в Портякові.

— Печéний гýцул — так у нас говорять, — герасим’юківський палець штрикав повітря. — Василь — із самих верхів. Вище нікого немає. Хіба ведмеді та румунський кордон.

Отож особистість плюс колорит краю — перший фактор, на якому ґрунтувалося моє зацікавлення. Другий теж не забарився, й ліг невдовзі козирем на стіл. На корчемний стіл, із кружальцями від келішків, так. Або на той, за яким у чайній сидить герой Портякової новели «Вибір Скорого», сидить і чатує на зрадника. Козир, сиріч книжка, був подарований автором, ми з ним уже встигли потроху зблизитися. Книжка називалася «У снігах», і була в ній жменька оповідань. Нерясною була й кількість слів, але жодне з них не пускалося повз читача, іноді виводячи емоції в такі пласти, що словом і не виповідаються. Десь так: є слово, стиснуте й ваговите, як камінь, а крізь нього пульсує ще щось. Оте «ще щось» могло навіть бути первиннішим за слова. Усім цим таїнам гора Кострича темніє тлом.

Сашко Хоменко, з яким ми якось бачили Портяка в метро, в компанії з Герасим’юком, Лазаруком і ще кимось, а потім обговорювали портяківську книжку в забігайлівці на Житньому ринку, казав так:

— Хтось із абсугдистів, здається, Йонеско, писав: «На сцені з’являється історична пгавда. Вигляд вона має блідий і обскубаний». Оце десь про це письмо. В тому сенсі, що воно абсолютно позбавлене пафосу. І перевите болем.