Хороші передчуття

Once in a lifetime

Для видання «Kultur und Kritik»

Найпершим свідченням того, що світ навколо полетів шкереберть, було відчуття невизначеності й повної дезо­рієнтації.

З початком повномасштабної війни, після того як я опинився в армійському строю, життя, здавалась би, набуло векторності. Солдат живе від наказу до наказу. І навіть між наказами його дії повинні бути чітко спрямовані. Старше покоління військових, яке пам’ятало ще радянську армію, сипало недолугими жартами про те, що «за солдатів думають їхні командири», чи щось на кшталт цього. А солдатам залишається тільки виконувати.

Насправді ж за видимим порядком завжди ховається розгубленість і непевність. Велика війна складається з десятків тисяч особистих внутрішніх воєн. Так само, вочевидь, великий апокаліпсис мав би складатися з тисяч і тисяч персональних.

Мені пригадувалось, що кожна зоря у Всесвіті проживає життя, схоже до людського: вона народжується, дорослішає (тобто збільшується), максимально яскраво сяє, а потім поступово стискається, стаючи практично невидимою для спостерігачів. Приблизно так стиснувся в 2022-му мій власний світ. Замість планів на майбутнє з’явився розпорядок дня щонайбільше до завтра, замість посиденьок в улюбленій кав’ярні — армійський харч, замість літератури — короткі рапорти, замість улюб­ле­ного кабінету — ліжко, зброя і наплічник з найнеобхіднішим. Часом здавалося, що оцей-от похідний рюкзак — останній острівець стабільності в моєму житті. Там були теплі речі, павербанк і кіндл з недочитаними книжками. Здавалось так аж до першого обстрілу на Донеччині, коли все це згоріло від прильоту російського «Іскандера».

У таких випадках у нас кажуть «Дякую, Боже, що взяв речами». Такий собі евфемізм радості від того, що ми самі лишилися живими. Приглушеними і спантеличеними, але живими. Хоч і втратили щось матеріальне.

Тоді мій світ зменшився ще більше — аж до розмірів кишені уніформи. У ній вціліли документи, смартфон і шоколадний батончик.

Однак пригнічував зовсім не цей новий об’єм нового для мене світу. Адже доки я мав кишеню з моїми останніми речами, я мав точку опори, завдяки якій, якщо вірити Архімеду, був здатний навіть зрушити Землю. Врешті-­решт, армія мала зобов’язання видати мені сякі-­такі нові речі замість втрачених. Часто вони були незручні, зовсім не пасували за розміром, але так чи інакше розширювали мій світ. І в цьому я вбачав навіть певну перевагу людського життя над життям тієї самої зорі, про яку йшло­ся вище. Стиснутий білий гарячий карлик, як називають такі космічні тіла астрономи, вже ніколи не розшириться. А людський світ має шанс стати більшим бодай на розмір армійського наплічника.

По-справжньому пригнічувала невідомість і невизначеність. Сидячи в холодному сирому бліндажі, солдат переважно не має уявлення, як довго йому доведеться перебувати на фронті. З 2022 року в нас більше не діють терміни військових контрактів, а держава визначила собі право тримати мобілізованих у війську стільки, скільки це буде потрібно.

Держава, що захищається від зовнішнього агресора, щосили прагне зберегти власний світ ціною руйнації безлічі малих приватних світів її громадян. Така запорука виживання усіх людських формацій ще з часів, либонь, так званої Когнітивної революції, яку блискуче описав Ювал Харарі в книзі «Sapiens. Коротка історія людства». Ми боремось за те, що існує в нашій уяві і що, на нашу думку, варте цієї боротьби.

Опинившись у нових для себе складних обставинах (адже війну на фронті точно не назвеш легкими умовами, причому вони мають емоційну й фізичну складову, і буває навіть непросто визначити, котра з них важча), людина зазвичай намагається зіставити з ними весь свій попередній життєвий досвід, сподіваючись таким чином відшукати для себе модель поведінки в новій реальності. Звісно, в мене, як у людини з літературного середовища, найперше виникли асоціації з прочитаними книжками, з популярними і добре знаними літературними сюжетами. Зрештою, як було колись слушно сказано, вся література двадцятого століття — це так чи інакше література про війну.