Цукерниця

Нас­тя

«Світ, певно, неабияк змінився за ці сто років», — злякано подумала Нас­тя, коли вийшла на вулицю. Стояла пізня осінь, листопад. Повітря було кусючим, аж пощипувало піднебіння, наче вона надкусила яблуко-дичку. Нас­тя застебнула щільніше пальто, щоб не задував вітер. Йти їй було нікуди. «Може, відшукати вокзал, — подумала вона, — і пересидіти ніч у залі очікування? Та вхід туди, мабуть, за пасажирським квитком». Квитка Нас­тя, звичайно ж, не мала. У сумочці лежали тільки документи новітнього зразка замість колишніх витя­гів із метрик: її паспорт, доньчине свідоцтво про народження та одна-єдина залюблена книжка. Нас­тя витягла документи, швидко переглянула і квапно сховала назад. Ніякої підказки вони, звісно ж, не містили.

Нас­тя все ж вирішила пройтися Києвом. Мож­ливо, їй пощастить знайти місце для ночівлі. Пройшла повз новітні корпуси Охматдиту (ціле місто для лікування дітей!) і його стару будівлю — приземкувату, акуратну, збудовану наприкінці ХІХ століття для чорноробів та незаможних людей на пожертви благодійника Терещенка. На фасаді уже проглядалися відбитки безжального часу — де-не-де виднілися тріщини й облущена фарба, й ці знаки часу хотілося б стерти, як сліди від пальців зі скляної карафки.

Мчала велика біла машина — збоку, на вузькому червоному тлі, написано «екстрена медична допомога». То ось який вигляд тепер мають карети швидкої! Нас­тя відійшла на хідник, щоб не заважати її рухові. Машина так наполегливо завивала — у цьому часі стільки нових, невідомих звуків. Нас­тя провела її поглядом і, лиш коли швидка зникла за рогом, рушила далі.

Звідусіль її оточували високі будинки, які затискали поодинокі крихітні особнячки. Місто пнулося вгору до запаморочення. Безлисті дерева тягнулися за будинками, та зась — хіба їм сягнути того захмар’я?

Мимохідь робила орієнтири, щоб легко знайти шлях назад. Маєток із вікнами різного кольо­ру; дерево, обплутане ліхтариками; рекламний плакат на її зріст: дівчина з густо напомадженими вустами демонструвала прикраси; дорога зі жвавим рухом — автомобілі різноманітних конфігурацій та кольорів мчали на ней­мовірній швидкості.

Нас­тя вдивлялася в обриси сучасного Києва й питала, що ж їй робити далі. Наче місто могло відповісти! Зараз вона тут чужинка. Їй нема до кого йти, нема на кого розраховувати. Вона мусить якось пристосовуватися й виживати тут, поки шукатиме шлях, як повернутися у свій час. Але про це вона подумає згодом.

Зараз — треба просто йти. Від ходи втишувалися розхитані нерви.

Нас­тя вдихала аромати міста. З рундука пахло сма­женим м’ясом — воно крутилося на вертелі, й чоловік у чорних рукавичках нарізав його довгим, добре заточеним ножем. Нас­тя зголодніла, але вона не мала сучасних грошей. Ковтнула слину й пішла далі. А місто повнилося ароматами їжі, наче знущалося! Ось магазинчик, де продавали цукерки. І хоч всі були щільно загорнуті в етикетки, Нас­тя чітко мог­ла вловити запах какао, вафель, горіхів та марципану.

В одному рундуку продавали квіти. Великі відра повнилися ружами, гвоздиками, хризантемами й на дивовижу — ірисами. Нас­тя навіть нахилилася і понюхала, чи вони справжні. Тонкий, ледь вловний аромат залоскотав ніздрі.

Трохи поблукавши, вона вийшла на знайому вулицю. «Велика Житомирська» — прочитала на табличці. Сучасність майже не торкнулася її — тут були здебільшого низькі, добре знайомі їй будинки. Нас­тя надда­ла ходи і скоро дісталася площі. У неї аж на серці потепліло, коли вона побачила Софійський собор, Богдана Хмельницького на коні та Михайлівський храм уда­лині. Наче зустріла старих вірних друзів.

Нас­тя зайшла через біло-блакитну дзвіни­цю до Софії Київської, але сторож завернув її, буркнувши щось про турнікети та платний вхід. Вона перепросила й завернула назад, на залюднену площу. Неспішно дійшла до Михайлівського собору. Він іншого кольору і наче змінився. Чи їй тільки так здається?

Неподалік пам’ятника княгині Ользі скупчилося чимало люду, проте увагу Насті привабили дві жінки. Та, що в об’ємній жовтій верхній одежині та в’язаній шапочці, — розстелила цупку скатертину на саморобний стіл із струганої дошки на підставках. Заходилася кремсати булку, вивуджену з однієї із величезних картатих синьо-білих торб, що стояли коло їхньої імпровізованої кухні. Інша жінка, в короткому кожушку, почала мазати ті скибки: якісь — паштетом, інші — сирною намазкою із цибулею. Нас­тя добре розчула ці запахи й одразу відчула різкий біль у животі.