По холодній кам’яній стіні стікала вода. Кожна крапля падала в калюжу з таким звуком, наче сотня мікрофонів транслювала його по всіх усюдах. Дзвінко, наче сотня голосів відлунювала в тій краплі.
Іван сидів за столом і писав листа. Келія так давно служила йому домом, що він уже не чув цих голосних крапель. Здавалося, що не чув, бо насправді звук перестав торкатися до вух, а заходив відразу в нутро, розвалюючи його на дрібні шматки. Те, що могло зцілити, — любов до Бога, втратило сенс, бо в думках була тільки вона, ця дивна N. Та, яка полювала за душами і цього разу обрала Івана — молодого, світлого й такого ще незіпсовано-чистого, аж так і хотілося взяти собі трохи тієї чистоти. Та що там «трохи», вона хотіла випити її всю. По краплі. Щоб аж відлунювало в тілі, як ота вода з келійної стіни.
Ця спрага почалася з першого погляду, коли на літньому ринку побачила його — веселого і дуже натхненного біля діжки з квасом, який видався особливо смачним, й Іван хотів напоїти ним кожного. Навіть безкоштовно, з чого підсміювалися брати-ченці, примовляючи, що формула «квас-квас, ти годуєш нас» через «оцього щедрого» перестане діяти. Отож N відчула спрагу, але Іванове пригощення не допомогло, (бо ж інакшого походження була та спрага), а хлопця накрила любов. Не прийшла до нього, не обійняла, не зародилася — а саме накрила. Наче хтось покривало темне накинув на сонячно-руду голову. І за мить небесне сонце перестало світити. Вітер здійнявся такий, що перевернув дубову лавку, на якій стояли дерев’яні кухлі з-під квасу. Іванові брати-ченці тільки й устигали їх ловити. «Ну ти глянь, як пір’їнки порозліталися» — гудів кругленький Сергій, який і сам уже почувався пір’їнкою, намагаючись усім тілом опиратися вітру. А Іван не відривав погляду від N, заворожений довгими чорними косами, які вітер перетворив на дві змії, що звивалися навколо прекрасної голови з синіми очима. «Такі й задушити можуть», — подумав Іван і потрусив головою, наче хотів буквально витрусити ті думки з голови, але вони трималися міцно.
2
Прекрасна N славилася красою і зверхнім ставленням до чоловіків, які готові були ходити за нею слідом, подавати капелюшок, здувати порох і годувати шоколадом, посипаним червоним перцем. «Як можна це їсти? — бурчав кондитер Кристофер, створюючи замовлення для дивної жінки. — Воно ж вогнем пече, проковтнути неможливо»! А N насолоджувалася. І щоразу просила ще більше перцю. «Невже пані не боїться перетворитися на вогняну королеву?» — кокетливо питав Кристофер, загортаючи шоколадні шматочки з червоними крихтами у м’який ніжно-рожевий папір. N закидала голову назад і голосно сміялася. І був дивним той сміх — нестримний і пронизливий, наче грім виривався з тонких рожевих вуст із запахом троянди. Наче в ній сміявся хтось інший.
3
— Ей! Чи є хтось вдома? — делікатний кулачок N стукнув у двері монастиря так, аж вони здригнулися.
— Вітаю, пані! — Сергій не приховував здивування. — Чим я можу вам допомогти?
— Хочу купити три великі бутлі квасу. Матиму поважних гостей, вони звикли до всього найкращого. А ваш квас справді дуже смачний.
— Ох, пані! Звичайно, пані! — Сергій не міг стримати радості. — Сьогодні ж завезу до вашого дому! Ввечері!
— Так, мій слуга чекатиме вас на подвір’ї. І того вашого руденького захопіть із собою, маю до нього прохання.
— Так, пані. Звісно, пані! — метушився Сергій і подумки тратив гроші на харчі, бо тривалий час доводилося сильно економити на їжі, й тому видіння солодкої булочки з трояндовим варенням розплилося по всіх думках.
— І довго я ще маю чекати? — капризний голос N вмить відігнав булку з думок, і Сергій побачив біля свого носа білий конверт, яким трясла перед ним панська рука. «Дивно, він пахне так, як моя булочка», — подумав хлопець і взяв гроші. Їх виявилося втричі більше, ніж він розраховував.
4
Три великі бутлі з квасом стояли на возі, а Сергій запрягав їхнього єдиного коня і примовляв до нього, як до брата: «От відвеземо цей квас, а потім накупимо їжі нам усім. І в тебе буде нині краща вечеря, мій Орлику».
Орлик радісно трусив гривою, Сергій усміхався, а Іван знову і знову натирав старенькі черевики, кумедно заглядаючи, чи нема на них якої порошинки.