Дім у Бейтінґ Голлов

Після кількох років життя в Брукліні ми з Марією пере­їхали до Лонґ Айленду. Найняли будинок у селищі Бейтінґ Голлов, що вчепилося за скелясті виступи над океаном, — і зникли з Нью-Йорка. Так нам хотілося. Оглядати Бейтінґ Голлов вибралися доджем наприкінці серпня. На Лонґ Айленд Експрес Вей я побачив перших гусей, які летіли на захід. Задивився і проминув свій з’їзд. Дорогу випитав на заправці. До Бейтінґ Голлов прибули пізніше, ніж домовилися з Педрейґом, господарем будинку. Марія навіть сказала, що цей Педрейґ має повне право нас не дочекатися. Він, власне, натякнув під час останньої телефонної розмови зі мною, що протягом жовтня хотів би залагодити всі справи з цим житлом, і додав: «Тому, якщо хочете — приїздіть». «Зовсім не американське ім’я», — за­уважила Марія. «Звідки він?» «Не знаю, розмовляє, як американець. Побачимо». Близько п’ятої вечора ми під’їхали до будинку, в якому планували прожити певний час. У кількох вікнах першого поверху світилося. «Старий нас дочекався», — мовив я. «Кльово, сюди паритися дві години, — відповіла Марія. — І ми, як завжди, заблукали». Подзвонили. У дверях з’явився худорлявий, неголений чоловік. «Педрейґ, радий познайомитися», — всміхнувся він. «І ми раді», — відповіла Марія і увійшла першою, а я протиснувся між одвірком за нею і Пед­рейґом. У вітальні — посередині зали — стелю підпирав цегляний ватран, а над нашими головами висіла розкішна позолочена люстра. Старий, видно, щойно курив: у повітрі висів терпкий тютюновий запах. Меблі були старі. Шкіряні дивани — із залисинами. Зала пере­ходила у кухню, де столи і підвіконня були захаращені вазонами й усіляким кухонним начинням. «Прошу», — показав він рукою і потягнувся до сиґари, що тліла в попільниці. Й ми з Марією попрямували до сходів, що вели на другий поверх. Позазирали задля годиться до кімнат. Марія навіть помила руки над тріснутим умивальником і спустила в туалеті воду. «То що?» — запитав я. «Годиться! Тішуся, що матимемо ватран», — шепнула вона. «У великому домі над океаном». «Купиш ровер і їздитимеш по хліб і молоко». «О, справді, а де ж тут магазини?». «Спитаємося в старого». І ми почали цілувалися ні з того ні з сього, з дурної радості, між другим і першим поверхом. «Ми беремо цей дім», — радісно випалила Марія, коли ми знову постали перед Педрейґом, наче наречені, що просять благословення. «Якщо маєте хвилин зо двадцять — то сходімо на узбережжя». Педрейґ вирішив показати нам околиці, точніше місце, яким можна зійти до океану. Він пішов уперед, а ми — за ним. Де­ре­в’яні сходи з поруччям вели в долину, вздовж якої тяглося з десяток каменів-валунів, а далеко за деревами та рудою, вигорілою за літо рослинністю, прозирали білі будинки. Валуни і рінь встеляли довгу смугу, наче величезні пташині яйця. Далеко, на тремтливому горизонті, там, де лінії берегів з’єднувалися з океаном, на перетині каменю та води, вони втрачали свої обриси і розмитою плямою тонули у сизому повітрі. А навпроти дерев’яних сходів, що тільки ними й можна було вибратися з цієї природної ущелини, сиротливо стирчали чорні палі прогнилого пірса. Я сказав тоді Марії, що Бейтінґ Голлов — місце для самітників. Вона, нагнувшись, назбирала дрібних камінців і жбур­нула їх в океан, з якого вже насувалися сутінки. Бейтінґ Голлов від Нью-Йорка справді далеко, але складалося так, що протягом року ми могли обійтися і без мегаполіса. Марія вирішила перервати навчання. Знайшла якийсь підробіток із дому. Мені ж пощастило отримати річну стипендію, на яку можна було зводити кінці з кінцями. Прикинули, що наших заробітків вистачить, щоб відносно дешево жити у Бейтінґ Голлов, час до часу відвідуючи Нью-Йорк. Трохи ще залишалося на страхівку авто і бензин. Зиму, що ми її хотіли прожити удвох, утікши з Нью-Йорка, було розраховано майже до цента. Про різдвяну поїздку до Парижа уже не згадували. Дорогою, повертаючись до Брукліну, Марія чомусь заговорила про свій приїзд до Америки. «Прикинь, я б ніколи тут не опинилася, як­би не випадок.…