Забавки з плоті та крові. Сарабанда банди Сари. Нова стара баба

Частина перша. Ерік

Я змалечку ненавиджу англійців. Тобто не зовсім ненавиджу, просто мені здається, що вони завжди мають до мене претензії, прискіпливо ставляться до всіх моїх дій, навіть найневинніших; їм не подобається моє виховання, не подобається, як саме я вживаю їхній традиційний чай. Вони обурюються, що я не витримую навіть запаху вівсяної каші, а про те, що її треба їсти, — і думати не можу, інакше зіпсую собі весь ранковий настрій.

Я не опанував мистецтва верхової їзди. Не вмію носити циліндра. Часто не маю в кишені носовика. Та що там, я взагалі ніколи не маю в кишені носовика. Така поведінка, як на англійців, до добра не доведе. Це сором: не мати при собі носовика. «Зараз пошматую на англійський стяг», — ось що мені постійно кортить їм сказати. Я їх дратую, тому вони дратують мене. Можливо, в такому протистоянні за схемою «я версус англійців, англійці версус мене» винна моя мати. Це вже я трохи кокетую. Насправді впевнений, що саме вона, моя свята матінка, у цьому винна, ну ще, може, Стариган Гем — він такий, але про нього трохи згодом.

Моя мама, заслужена вчителька англійської мови, знана у своєму професійному англійському світі тим, що винайшла нову хитру методику, яка має допомогти дітям (бідні діти, у наш час їх постійно змушують вчити іноземні мови) краще опанувати англійську граматику. Скільки її пам’ятаю (звісно, маму, а не граматику, граматики я не те що не пам’ятаю, я її ніколи й не знав), вона завжди була й залишається прихильницею Старигана Гема та його творчості. Це такий видатний американський письменник. Якщо ви культурна людина, народжена за доби технічного прогресу і яку не оминули одна чи дві культурні революції, то ви не можете не знати про Ернеста Гемінґвея. Саме так звати Старигана Гема. Такий собі Ернест Гемінґвей. От уже ті американці. Понапридумують бозна-яких імен. Та якщо ви його не знаєте, то це невелика біда; як на мене, це навіть не вада, це характеризує вас як оригінальну і щасливу людину, людину не без шарму.

Стариган Гем був маминим Богом. Напевно, для неї він був навіть більшим, ніж Бог. Я дійшов такого висновку, тому що Бога вона згадувала набагато рідше. Стариган Гем у такий спосіб допомагав моїй матері дотримуватися заповіді «Не згадуй імені Господа нашого всує». У цікавому слові «всує», на мій погляд, погляд сучасного, вільного від комплексів чоловіка, прихований сексуальний підтекст. Тут багато чого залежить від наголосу. Я давно підозрював, що Бог — найвідоміший жартівник у Всесвіті. І все моє подальше життя переконує мене у цьому.

Але повернімося до моєї мами. Мама назвала мене Ернестом. Не треба натякати на честь кого? Вона ніколи не скорочувала моє ім’я, наприклад, до Еріка, хоча всі її/мої знайомі чинили саме так. Мені подобається ім’я Ерік. Є в ньому щось привабливе, таке, що дуже мені пасує. «Ернесте», — гуркотіла моя мати, відверто смакуючи оте саме «р». «Ер-р-рнесте». Мама примушувала мене вчити англійську, любити яйця, зварені «в мішечку» (мабуть, тому, що більше вона нічого готувати не вміла, та й не мала на це жодного бажання). «Ер-р-рнесте, перестань викаблучуватися перед дзеркалом. Ти вивчив паст перфект, мій друже? А презент контініус? Ти вправи виконав, ти вивчив неправильні дієслова, сину?»

А я дуже любив викаблучуватися перед дзеркалом, замість того щоб сумлінно виконувати вправи з англійської. Я викаблучувався голий або в яких-небудь чудернацьких лахах, вигадував собі ролі і знаходив підходяще вбрання. Я відпрацьовував ідіотський вираз обличчя, примоцовував щось на голові, наприклад, кудлатого капелюха. Мама зривала капелюха, срібні персні з величезними каменями, заламувала свої смагляві руки. Під час цього різкого руху, коли персні гуркотливо летіли на підлогу, мені здавалося, що моя тендітна мама от-от перетвориться на боксера середньої ваги і саме зараз, без зайвих слів, завдасть мені якогось знаменитого болісного боксерського удару.

Я відмовлявся вчити англійську, бо ненавидів цю мову, до того ж ненавидів англійців, американців, усіх її носіїв, зокрема і найвидатнішого письменника ХХ століття Ернеста Гемінґвея, на честь якого мене назвали. Можливо, я був роздовбаєм. Цілком можливо, але я не буду з піною коло рота відстоювати версію власного роздовбайства. Думайте, як хочете. Якщо вам узагалі кортить про мене думати.