Квентін Дорвард

Квентін Дорвард

Розділ I

Дві протилежності

Друга половина п’ятнадцятого сторіччя підготувала ряд подій, які призвели до того, що Франція досягла величезної могутності, і ця могутність стала основною причиною заздрості інших європейських держав. До цього часу Франція мусила боротися за саме своє існування проти англійців, що захопили найкращі її провінції, і тільки відважність народу та зусилля короля допомогли залишкам французьких володінь уникнути іноземного рабства. Але небезпека полягала не тільки в цьому. Феодали, що посідали великі землі королівства, особливо герцоґи Бурґундський і Бретонський, ні трохи не вагаючись, виступали проти свого пана й сюзерена – короля Франції – з будь-якого незначного приводу. Під час миру вони розпоряджалися у своїх наділах як необмежені володарі, причому Бурґундський дім, який, крім Бурґундії, володів також найкращою і найбагатшою частиною Фландрії, був такий багатий і такий могутній, що нічим не поступався перед королівським двором.

Наслідуючи великих феодальних володарів, кожний дрібніший васал короля і собі виявляв таку незалежність, яку дозволяли йому віддаль од центральної влади, розмір його лену та неприступність замків і укріплень. Ці дрібні тирани, яких уже не можна було приборкати законом, безкарно чинили необмежені дикі насильства й жорстокості. У самій Оверні було більш ніж три сотні цих незалежних дворян, для яких убивства й грабунки були звичайнісінькими й повсякденними вчинками.

Крім цього лиха, ще одна біда, яка постала з довготривалих воєн між французами й англійцями, спричинялась до загального нещастя королівства. В різних частинах Франції з покидьків усіх інших країн виросли численні загони солдат, які під командою ватажків, обраних ними з найхоробріших авантюристів, збиралися в банди. Ці наймані бійці продавали на деякий час свої мечі тому, хто більше платив; а коли такі послуги були вже не потрібні, вони продовжували війну на свою власну користь, захоплюючи замки та фортеці і використовуючи їх як сховища, забираючи полонених, щоб одержувати за них викупи, і вимагаючи данину від навколишніх беззахисних сіл та міст. Це були «стрижії» та «шкуродери», як називало їх за їхні вчинки мирне населення.

Серед горя і страждань, викликаних злиденним станом державних справ, нерозсудливе і безмежне марнотратство було характерним як для дрібних феодалів, так і для крупніших; а їхні ленники, наслідуючи їх, теж марнували в грубій, але бучній гульні добро, стягнене з народу. Взаємини між чоловіками і жінками характеризувалися романтичним тоном рицарської куртуазії (який, проте, здебільшого порушувався необмеженими вольностями). Мова мандрівного рицарства ще була в широкому вжитку, хоча чисті почуття піднесеної любові і рицарської доблесті майже зникли і перестали прикрашати бундючність її фразеології.

Поєдинки й турніри, розваги й бенкети, які влаштовував кожний невеликий двір, приваблювали до Франції всякого мандрівного авантюриста, і рідко бувало, щоб після приїзду туди йому не траплялася нагода проявити свою одчайдушну відвагу й заповзятливість, для яких його щасливіша батьківщина не давала необхідного простору.

У цей період, немовби для того, щоб урятувати королівство від усіх цих загроз, на хисткий трон вступив Людовік XI. Його вдача, лиха сама собою, наштовхнулася на незгоди свого часу і врівноважилася ними. Так отрути протилежних якостей, як пишуть у старих лікарських книжках, можуть нейтралізувати одна одну.