Незвичайні пригоди бурсаків

Незвичайні пригоди бурсаків

Повість з часів XVIII віку

УТІКАЧІ

Спав Київ нічної доби. Втомила киян денна літня спека. Дуже пекуче й засушливе було літо 1775 року. Щодня забирало сонце воду з Дніпра, і він так обмілів, як ще ніколи. Від річки Почайни, що вже й так ледве животіла, лишилося порожнє річище, і тільки насупроти того місця, де була Духівська брама, стояла невелика калюжа. Побільшав, неначе виріс, острівець, що супроти Проворської брами.

Казали деякі запорожці, які наїздили до Києва, що спека цього літа висушила трохи не зовсім великі плавні, хоч пішки ходи між очеретами.

Спала Гора, спала й Хоривиця; тільки невгавучої Щекавиці або Подолу не приспала літня ніч. Товклися біля шинків веселі люди, співаючи, іноді й лаючись. Одгонили вартові п’яних від ратуші, що лізли туди хтозна чого.

На великій вулиці біля Воскресенської брами тінями блукали постаті і точилися на всі боки, шукаючи домівки. На Торговій площі перегукувалася біля склепів сторожа. Не спали ще й собаки, гавкаючи в дворах, оточених кривими й вузькими завулками.

Опівночі зійшов місяць і освітлив на Горі старого Києва міцні фортеці з мурованими вежами або, як їх називали тоді, – «Пищалі»; блищали бані церков, а їх на самому Подолі стояло десятків зо два. Про Гору вже нема чого й казати: вона була вся в церквах, бо тож звалося єпископське чи митрополиче місто. А Поділ являв собою осередок праці і торгу, бо на ньому оселилися міщани-ремісники; тут були їхні цехи й управа, будинки крамарів із склепами.

Охопила сонна тиша величезний двір Братського монастиря, обгородженого камінним парканом від Купельного завулка до Духівського і від малої вежі, що біля перевозу, аж до краю Торгової площі. Це ж був не тільки самий монастир, а ще й головне, найбільше в ті часи в Україні вогнище науки, так звана Академія, по-простому – бурса.

Під брамою Братською стоїть на варті старий чернець, божий раб Аника. Куняє старий. Він ласо повечеряв, смикнув добрий коряк міцного монастирського меду, то йому й куняється. Мимрить він собі щось під ніс, мабуть лає нечистого, що спокушає його, хилить голову, склеплює очі, нагонить сон.

Гладкий дуже Аника, і хоч спить він удень після варти, а проте не висипляється, ніч бере своє. Праведне його тіло важить дуже багато і тягне його, щоб ото сісти на ослоні біля брами.

А сісти – то це вже й заснути. Очі в отця Аники так і вдень ледве дивляться, визираючи, наче з ярів, з-за ситих щік величезної пики. Не дурно ж бурсацтво склало про Анику вірша, що так починався:

А у брамаря Аники

не обійдеш за день пики.

І як не змагався цю ніч Аника з нечистим, але не переміг. Поставив він свою товсту й важку патерицю біля стіни за ослона, прихилився до неї спиною і заснув, сидячи. А що йому? Брама замкнута. Коли що трапиться поза брамою, він за те не відповідає. Та й що може трапитися? Ота набридлива й галаслива бурсачня покинула на літо бурсу і розбрелася по домівках на вакації. Лишилося небагато бурсаків, що не мали ніде притулку, окрім бурси, оті, що не мали домівки й родини. Ну, може, який богослов з отих, запізнившись на гулянці або на роздобутках, що про них ніч не скаже, перелізе тишкома через паркан. Нехай собі. Що вже йому, коли в нього вуса, мов у суса. Упіймається, то й усиплять йому пам’яткового, кілька день буде погано сідати. «Нехай терпить тіло, бо має чого хтіло».

Заснув Аника, не чує й не бачить, що чиясь постать у довгій бурсацькій одежі підкралася з двору до брами, підійшла нечутно до нього, зазирнула йому в самісіньку пику, намацала поза спиною в нього патерицю з блискучою мідяною голівкою і взявши її під пахву, зникла в дворі.

Озирнувшись навколо, постать попрямувала в глибину двору, до паркана, що біля малої вежі, де стояла висока й огрядна постать, теж у бурсацькій, але куцій одежі, що видно було голі, дебелі ноги.

– Перелазьмо, Марку, бо брама замкнута, а той ідол Аника спить, – промовила пошепки нижча постать до вищої.