Айвенго

У такій гадці є трохи правди – як то завжди буває в гадках, що здобувають загальне визнання. Адже в театрі часто трапляється, що актор, якнайбільше наділений зовнішніми рисами, необхідними для комедійного ефекту, буває не здатен сягати висот трагедійної величі; а в малярстві або письменстві художник чи поет може володіти тільки такими способами думки чи засобами виразу, які обмежують його творчість лише одним колом тем. Але куди частіше ті самі здібності, які ведуть людину до популярності в одній галузі, забезпечують їй успіх і в іншій; і це напевне частіше буває в літературній творчості, ніж у сценічній або малярській, бо шукача новини в цій галузі не сковують у його зусиллях ані якісь особливості всієї його зовнішності чи окремі її риси, ані якісь суто механічні звички в техніці роботи пензлем, що обмежують його вузьким колом тем.

Слушні ці міркування чи ні, а ваш автор відчув, що, присвятивши себе винятково шотландським темам, він не лише може легко вичерпати поблажливість читачів, а й великою мірою обмежить власну спроможність розважати їх. У висококультурній країні, де стільки талантів щомісяця намагаються догодити публіці, свіжа тема – така, як та, що на неї йому пощастило натрапити, – подібна до незайманого джерела в пустелі:

Його безцінним скарбом називають

Всі люди – й дяку небесам складають.

Та коли люди, коні, корови й верблюди змісять те джерело в багнюку, воно стає огидним для тих, хто спершу пив із нього з насолодою; а той, кому припала заслуга знайти його, повинен уживати свій хист для відкривання нових, незайманих джерел, коли він хоче зберегти серед свого плем’я власну добру славу.

Коли письменник, що почуває себе обмеженим якимсь окремим колом тем, спробує підтримати свою добру славу, намагаючись надати нової приваби темам того самого роду, що доти забезпечували йому успіх, він кінець кінцем зазнає невдачі, і причини цього очевидні. Коли якась копальня й не вичерпана ще до дна, то принаймні сила й спроможність рудокопа неминуче виснажаться. Коли він пильно наслідуватиме ті твори, що досі приносили йому успіх, то буде приречений «дивуватися, чому вони більше не тішать читачів». А коли намагатиметься глянути на те саме коло тем з іншого боку, то дуже швидко виявить, що все яскраве, принадне й природне в них уже вичерпане; і щоб досягти необхідного чару новини, муситиме шаржувати; а уникаючи заяложеності – химерити.

Може, й нема потреби наводити стільки причин, з яких автор «шотландських романів» (так їх зразу й повсюди прозвано) забажав звернутись до теми суто англійської. Опріч усього іншого, метою його було, щоб твір був по змозі спробним з усіх поглядів; тому він хотів подати читачам задуману книжку як намагання нового претендента здобути їхню ласку, аби до неї не пристало жодне упередження – чи то прихильне, чи то навпаки, – як до нового твору автора «Вейверлі». Але потім цей намір відпав з причин, про які буде сказано далі.

Часом дії роману обрана доба правління короля Річарда І 2 – не тільки тому, що вона багата на постаті, самі імена яких неминуче м усили привернути загальну увагу, а ще й тому, що вона являла разючий контраст між саксами, які обробляли землю, і норманами, які ще панували на ній у ролі завойовників, неохочих ані змішуватись із завойованими, ані визнавати їх рівними собі. Сама ідея цього конт­расту запозичена з вигадливої, але невдалої трагедії Логана «Ранемід» 3, у якій на тлі згаданої історичної доби автор побачив саксонських і норманських баронів одних навпроти одних по різні боки сцени. Він не пригадує, щоб там була якась спроба протиставити звичаї й почуття цих двох порідь; та й було цілком очевидно, що виводити тодішніх саксів як гордих, шляхетних і войовничих нащадків аристократів – це невідповідність історії.