Мати Сонця. казково-фантастична повість

Мати Сонця розплющила очі. З них ще не спала полуда досвітніх, заледве теплих, завжди сизо-блакитних снів, тож Ма лежала, дивлячись у стелю й намагалася збагнути — навіщо їй оте все сниться?

Замість рук — грубі, порскі плавці. Замість одягу — панцир. Замість води — небо. Уже котру ніч поспіль Мати гребла небом, наче морем, а довкола неї безладно пливли, віддавшись сильній, набагато сильнішій, ніж вони самі, течії мовчазні, журні черепахи.

Мати повернула голову.

Її син, її Сонце, спав на тому боці дому. Волосся сина саме собою звивалося й вилискувало в півсутені. Сонце ще спало, однак світло його кучерів ставало сильним, рішучим, десь навіть брутальним. Воно нахабно, вперто полонило спокійну темряву ночі, розтинало морок і потроху вихлюпувалося за вікно.

Мати осмикнула саме себе, скинула нашпиговану сухими водоростями ковдру й застогнала.

Поперек — то було її слабке місце. За ніч тіло Ма дубіло, й лише під вечір вдавалося його трохи розходити. Але цього ранку вона почувала себе гірше, ніж доти. Мати спробувала випростатися, та в неї нічого не вийшло. Наче за ніч на її спині наріс горб.

«Таке трапляється, — подумала Ма, — То мої слабкі кості передчувають холод. Скоро Місяць Білої Тиші».

Увесь світ досі дрімав, а Ма вже вигрібала попіл із печі. Вона робила це голіруч. Її руки вже давно були грубішими за п’яти. Вони не відчували нічого — абсолютно ні-чо-го.

Проте вразливим попереком Ма все ж таки відчула вранішній неприємний холод. Вона накинула на себе старе, невідомо чиє драпове пальто та вийшла надвір. Сірий попіл у сірому совку наче сам по собі висипався в таке саме сіре море.

Світ, доки Сонце не прокинулося, був непевним, схожим на сизо-блакитний, вітряний сон. На якусь мить Мати також відчула себе такою ж — сизо-блакитною. Не зовні, авжеж. Ізсередини. Десь там, поза светрами, гольфами, майками, сухою, дряблою шкірою було напрочуд вогко й мулько.

Рвучкий вітер, щойно Ма вийшла надвір, вихопив попіл просто з її рук і розпорошив у повітрі. Вітер засвистів Ма у вуха, розхристав її, як тільки міг.

Вітер робив так завжди. А Ма завжди терпіла його, випнувши щелепу.

Хто кого? Завжди задавалася цим питанням Ма. Ніхто з них — ні вона, ні вітер — не поступався. Вітер на вершині гори не вщухав ні на мить. Він намагався здути Ма разом із її Сонцем. Вітер був упертим. Але ж і Мати також.

— Кра-кра, — почулося, а тоді знову за мить, — Кра-кра.

Від цього ранкового кракання в Ма забриніло на серці — так тривожно, наче хтось завів його, як дзиґу. Останнім часом якась нахабна невидима птаха прилітала на гору й навіщось псувала їй настрій. Ма обшукала геть усе, намагаючись зрозуміти, хто то кракає, але нікого, окрім мартинів, вона не бачила. Утім, кракання повторювалося. Щоранку, коли Ма виходила надвір, вона чуло це зловісне «кра-кра», якому не могла дати раду. Потрібно було терміново перемкнути увагу на щось інше. Добре, бо було на що.

Ма чомусь роздула ніздрі, намагаючись роздивитися бодай щось на обрії, тоді поставила порожній совок коло стіни й підперла його каменем.

Лінивий світ дрімав би до скону, якби Ма його не будила.

Вона витягла зі сховку сокиру, єдину, яка в неї була, й почала колоти дрова.

Загупало.

Гора здригнулася.

Море скуйовдилося й зашурхотіло підмерзлими хвилями. Дах дому, що намагався з’їхати набакир, спробував зробити це знову.

Однак Сонце й досі міцно спало. Його дихання було мірним. Вії не тремтіли, лише сяяли, пирскали на низьку стелю ніжними, теплими полисками.

Ма гупала довго, доки не розлякала всіх мартинів і не наколола достатньо дров.

Закінчувався Місяць Особливо Сильних Вітрів. Попереду сунув Місяць Білої Тиші, коли на Сонце не варто було покладати особливої надії, — місяць довгий та, безсумнівно, лютий.

Мати набрала дров, занесла їх у дім і розтопила грубу.

Поруч із Сонцем зараз було тепло. Однак син мав прокинутися, поснідати й піти. Щоранку Сонце залишало гору на світанку й щовечора поверталося лише для того, щоб переспати тут.

Мати зітхнула.

Із димаря витекла цівка синявого диму, роблячи межу між морем та небом примарною.