Глиняний птах

Олена Колінько

Екоповість

ЧАСТИНА І

Незатишно свиснув вітер. Шарпонув старий поліетиленовий пакет. Ізвідти просто на сміття вистромилася бліда нерухома рука.

Іще один шквал вітру жбурнув на гору чорного птаха — і закручені пазурі вп’ялись у безжиттєву кінцівку.

Тьмяним небом пливли хмари, гидливо поглядаючи вниз, на строкате плато серед сіро-зелених сосен. Раз по раз гора вибухала похмурим феєрверком граків. Каркають, метушаться. Коло за колом. Крик за криком.

Насправді гора — лише сміттєзвалище, а рука — шматок пластику. Колись то була лялька, яку дів­чинка з великими блакитними очима ніжно притискала до себе. «Тебе звати Леся. І мене — Леся...» Дівчинка виросла, і лялька їй більше не потрібна.

Гайворон кліпнув. Випустив понівечену ляльку і смикнув довгим дзьобом інший пакет, із якого вивалилось ганчір’я. Дитяча сорочечка. Серйозний-серйозний хлопчик Данько якось замазурив її персиковим пюре. Данько виріс і тепер не плямить одягу. Брудна сорочка йому вже не знадобиться.

У купі мотлоху щось зблиснуло. Втративши інтерес до пакета, грак схилив голову, косуючи одним оком на розбите скельце. Окуляри. Такі міг носити вчитель. Скажімо, географії. А тепер він ходить у лінзах, і окуляри йому ні до чого.

Поруч два птахи б’ються за тюбик губної помади — першу справжню косметику колишньої шестикласниці Римми. Тепер у неї багато помад. Кращих, дорожчих. Вона може собі це дозволити. А старий тюбик для неї зайвина.

Усе це непотріб. Біла гора непотребу.

Птахи, як за командою, рвучко злетіли в небо. До смітника хтось наближався...

* * *

Це був один із тих котячо-весняних днів, коли хочеться згорнутися калачиком і вбирати в себе сонячні промені.

Леся, мініатюрна дівчина з великими блакитними очима, сиділа в розсохлій альтанці на подвір’ї старої п’ятиповерхівки.

Зима видалася затяжною, і Леся вперше цього року вийшла без колготок (нарешті!). Сонце лоскотало коліна крізь дірки на джинсовому комбінезоні. Долоні вбирали тепло дерев’яної лавочки. Це було приємно. Млосно. Навіть не хотілося підіймати руку, щоб поправити футболку: широкий виріз постійно з’їжджав із Лесиного лівого плеча.

Коли в тобі весна, не помічаєш дрібних прикрощів. Дівчина не бачила вивернутого пакетика з-під чипсів, який сріблився нутрощами біля її ніг. Ніби й не було суміші недопалків, брудного піску та лушпиння, брязкоту каструль та хриплої лайки, що уривками долинала з найближчого вікна...

Леся сконцентрувалася на теплих променях — і думки понесло в геть дивний бік. То вже не сонце пестило її волосся, шию, оголене плече, а чиїсь руки. Руки якогось абстрактного хлопця, який їй сподобався б. Чому не Данько? Чому вона уявляє не Данька? Хіба нормально зустрічатися з одним, а мріяти про пестощі іншого? Це схвилювало Лесю, але не відволікло цілком від уявних відчуттів. Теплий дотик долоні до шкіри...

Е-е-е! Стопе! Хтось і справді поклав долоню їй на шию. Тільки не теплу й ніжну, а крижану, як у паралізованої жаби.

Леся підскочила. Обернулася.

Позаду реготав Гламурчик. Борлак йому підстрибував, як пінг-понговий м’ячик.

— Бовдур!

— Я тебе налякав? Справді налякав? — не міг навтішатися Макс.

— А Данько де? — буркнула Леся, подумки усміхаючись.

Макс-Гламурчик стрибнув до альтанки і впав на лавочку поруч. Телефон звично скочив йому на долоню.

— Зара’прийде. Скучила?

— Бовдур! — цього разу лайка прозвучала на градус прохолодніше, і Леся вмить сама на себе розсердилась.

— Усьоме, — довірливо поскаржився Гламурчик тополі, що росла біля альтанки.

— Що «усьоме»?

— Усьоме за сьогодні ти назвала мене бовдуром, — це вже знову до Лесі. — Ти мене жорстко принижуєш, Лесючко.

— Переживеш, — ліниво відказала дівчина.

До неї повернулася сонячна розніженість.

Гламурчик приречено втягнув ніздрями терпке повітря — мікс із запахів молодої трави й тютюнового пилу. Розкидав по піску свої худезні ноги в гірчичного кольору штанях, умостив голову на шпичасту дошку, що слугувала спинкою лавочки, й недбало прогорнув кілька інтернет-сторінок.

— Слу-у-у-у-хай! Тут таке... Тобі сподобається! — раптом вигукнув і простяг телефон Лесі.