Мрія про Антарктиду

Усе має свої причини та наслідки. Так само як без Йоганнеса Ґутенберґа не було би друкованих книг, так і без тисяч1 українських полярників совєцьких часів в Україні не було би станції «Академік Вернадський». Ґутенберґ не придумав усього з чистого аркуша, і Україна не отримала би станції «Академік Вернадський», якби українці не мали значного досвіду досліджень у Арктиці та Антарктиці в часи Совєцького Союзу.

Союз не зміг би зробити всього, що він зробив в Антарктиді, якби не великий вклад Української ССР та українців у спільну справу. Ніхто би не освоював льодяного континенту, якби на початку не було сміливців-першопрохідців, які крок за кроком відкривали Антарктиду. Серед цих першопрохідців були й українці, а іменами деяких із них названі географічні об’єкти в Антарктиці.

Залежність Нової Зеландії та Австралії від Великої Британії у часи відкриттів Антарктиди дає їм додатковий привід сьогодні наполягати на своїй причетності до британської історії відкриттів. Вклад українців у спільні совєцькі дослідження, а також відкриття у часи Російської імперії, точно не менший у спільну імперську та совєцьку науку. Тому Україна та українці мають не менше підстав претендувати на свою частку пам’яті про видатні подвиги та значні відкриття в Антарктиці, здійснені під прапорами Російської імперії та СССР. Але не тільки під ними.

Вклад українців, які добилися для України станції «Академік Вернадський» (колишньої британської станції «Фарадей»), — у час, коли сучасна Росія не виконала договору й не розділила спільного совєцького майна в Антарктиді та Арктиці з іншими республіками, — дав можливість вже й новим поколінням українських науковців вивчати глобальні процеси в Антарктиді й докластися до світової науки.

Також, очевидно, якби не все попередньо перелічене, то ця книжка не могла б існувати, а українські читачі сьогодні не мали би змоги читати книги з української антарктичної станції і тим паче дізнаватися з медіа про українські дослідження в Антарктиді, адже їх могло би просто не бути.

Лише внаслідок безлічі історичних подій, головна з яких — здобуття станції «Академік Вернадський», стала можливою моя мандрівка через пів світу: зі Львова через Київ, Рим, Буенос-Айрес, Ушуаю, протоку Дрейка та Південний океан до єдиної української станції в Антарктиді, де мені випала можливість прожити незабутні тижні серед білого та синього льоду, скелястих островів, антарктичної природи, а також — дослідників континенту, які вивчають не лише тамтешні, але і глобальні світові процеси.

Я не прикрашатиму та не перебільшуватиму в цій книзі якісь досягнення — лише розповідатиму про те, що бачив, і про що дізнався. Однак ще гіршим для нас усіх є постійне применшення власних заслуг, власної вартості та досягнень. Не лише «хтось» на «сходах» чи «заходах» може зробити щось значне. Ми теж це можемо. Ми нічим не кращі від інших, нічим не гірші, просто перебуваємо на своєму етапі нашого шляху й у своїх унікальних обставинах. Варто робити те, що ми вміємо та любимо, і це зробить нашу спільну країну великою та здійснить наші мрії.

У книзі багато інформації про глобальний контекст — не лише про українську Антарктиду. Однак попри те що Україна відновила незалежність лише 1991 року і не брала, та й не могла брати участі у проведенні досліджень в одному ряду із Великою Британією, Францією, Норвегією чи США, але як на свої позиції — вона таки залишила слід на льодяному континенті.

Важко переоцінити ту міру захоплення світом Антарктики й занурення у нього, що справило на мене реальне перебування на континенті. Надихнувшись сповна, мені залишилося тільки передати якомога щиріше та ретельніше той світ, до якого я мав можливість доторкнутися. Саме цим я хочу поділитися з вами у книзі, яку тримаєте в руках. А також тим, що мрії і окремих людей, і цілих країн здійснюються.

Вступ

Якось батькова товаришка написала мені невеличке привітання. Вона нагадала, що коли мені було п’ять років, то я брав зі собою в гори атлас світу. Саме цього епізоду я не пам’ятаю. Проте точно пригадую, що карти я люблю з дитинства. Мені подобалося роздивлятися сотні маленьких містечок і сіл на давніх німецьких мапах, що зображали Європу ще до Першої світової війни. Водити пальцем по залізницях між станціями. Врешті, я люблю ходити просмоленими дерев’яними шпалами залізниць, які проклали ще італійці в часи імперій.