| Видавництво: | Видавництво Старого Лева |
| Автор: | Василь Махно |
| Жанр: | Роздуми та есеї |
| Де читати: | У застосунку Наша Книга — детальніше |
| ISBN: | 9789664483152 |
Цю книгу не можна завантажити — вона доступна для читання лише в нашому мобільному застосунку.
Застосунок доступний на Android та iOS.
«Кури не літають. Том 2» — другий том вибраних творів Василя Махна, збірка есеїв (тексти 2002–2003 років). Вийшов у «Видавництві Старого Лева» 2024 року.
Есеїстика Василя Махна — це окремий простір його художнього й особистого світу. У книжці «Кури не літають» зібрано есеї, написані протягом 2002–2023 років. Тут і спогади, які нашаровуються один на одного, і подорожі в минуле, й автобіографічні історії, й історії про інших. Одні есеї нагадують новели, які сплітаються в цілісне полотно, інші — як своєрідна мандрівка різноманітними просторами, а зрештою — життям.
Відкритість до діалогу з іншими культурами — одна із ключових рис Махна-есеїста. У цій довготривалій розмові ми поговоримо про Ґертруду Стайн, Езру Павнда, Карла Еміля Францоза, Федеріко Ґарсію Лорку, Ісаака Башевіса Зінґера, Вітольда Ґомбровіча, Чеслава Мілоша, Данила Кіша, Нікіту Станеску, Богдана Задуру та Януша Шубера. Зрештою, побуваємо і на Святій землі, і в екзотичній Індії, і далекій Монголії.
Найновіші есеї об’єднані темою російсько-української війни: з болем від трагедії та втрат і з роздумами про літературу часу війни.
Попередня книга: «Схима. Том 1»
Котилася торба
Чортків
Чортків для мене тепер — це фотографії. Найбільше мені подобаються дві: осінній та зимовий пейзаж. З них і почну.
На обох — панорама міста: величний шпиль костелу, обкладений будинками, наче сірниковими коробками, з-поміж яких пробиваються лінії доріг, авто, постаті людей. Одна — позолочена осінніми деревами та розмазаною жовтою глиною повітря; на другій — немов підгорілий хліб, почорнілий сніг на дахах тих самих сірникових коробок будинків.
Я можу лише уявити запахи цього осіннього й зимового міста. Напевно, тому що запахи найдовше прив’язують до місця, стаючи поживою для твоїх повернень і навернень, ти заплющуєш очі й нюхаєш цей хліб пам’яті.
В осінньому, мабуть, виразно пахнуть дими горілого листя, ще бензин та солідол вантажівок і тракторів, що звозять картоплю й буряк на приймальні пункти та до цукроварні. Долинає жирний запах чорнозему з городів, зораних на зиму, а сповільніла течія Серету, каламутної ріки, зелено пахне річковою рибою. І по-особливому пахне залізниця — прогріті просмолені шпали виділяють чорну смолу, мов сосна живицю. Запах золотих листків тютюну, ранніх яблук і свіжоспеченого хліба з хлібозаводу довго висить у вулицях і завулках.
Зима годує тим підгорілим хлібом снігу птахів, які залишились зимувати. Ворони, горобці й міські голуби то кружляють над деревами й дахами або нипають хідниками та площею, шукаючи поживи, то зриваються, сполохані перехожими. Зима пахне білизною, що дубіє на морозі. Приходить сірою куницею, що розмащує своїм хвостом усі кольори, затираючи їх до напівтонів і, сполохана, ховається в темряві. Морозяне повітря сковує запахи, наче тонка крига, що за ніч підмерзла на Сереті лише до середини річки. І риба у ній має чим дихати. Узимку мороз пахне, наче ліки в аптеці, а білі дерева й будинки — місцеві фармацевти моєї пам’яті.
Усе розповзається, як туш на промокатці.
Місто, заповнюючи собою себе, стає понад часом і стає часом, себто словом.
Напевно, що віддаль часу та відстань до місця, про яке писатиму свою історію, спонукає мене вдивлятися в найменші деталі, і я помічаю не лише різні архітектурні стилі: від класичних забудов австрійської доби до панельних п’ятиповерхівок соцарту, схоплених однією миттю, легким потиском «ґудзичка» фотоапарата, — а й неприсутніх на цих знімках мешканців міста, що, здається, тільки-но вийшли з цих будинків, але яких не зможе схопити об’єктивом й проявити жоден фотограф, домислюю тут — і вони заповнюють цей міський пейзаж собою, своїми голосами. Я змушений їх викликати, бо без них моя історія не варта й ламаного шеляга.
Це постійне повернення у місця, яким ти зобов’язаний і яким, зрештою, нічого не можеш дати, окрім своєї пам’яті про них, спокушає тебе перемішати жанри та спогади, переписати уривки речень в один у якийсь спосіб зв’язаний текст, немовби простувати однією вулицею міста, проминаючи бічні, іти в незнаному напрямку, вірячи, що це правильний шлях.
Першим містом, котре я побачив у своєму житті, був Чортків, а вже значно пізніше я дізнався, що там і народився, а ще пізніше — якщо бути точним, то вже у Нью-Йорку — мені захотілося повернутися до Чорткова. Але повернення в моєму випадку, коли перед тобою Атлантика й уся Європа, майже не передбачає твоєї фізичної присутності, що своєю чергою трохи полегшує цей процес вдивляння — та утруднює пригадування запахів.
Попри всі емоції, що виникають у мене до цього міста, в якому я часто бував, не можу вважати його рідним. Більш-менш орієнтуюсь у його центральних вуличках; пам’ятаю, що у костелі в 1970-х роках був якийсь склад, згадую якісь крамниці, ринок — його стару будівлю. Ще мені була добре відома дорога до двірця, бо я часто їздив потягом до діда й баби, коли був учнем, а згодом — студентом.
Війна не зруйнувала Чорткова, тому деякі старі будівлі в центрі збереглися — ті, що були збудовані ще за Австрії чи за Польщі. Риси ХІХ століття в архітектурі свідчать про справжність міста, однак горбистий рельєф Чорткова не сприяв класичному розташуванню ратуші й не творив квадрата центру, від якого розходилися б усі вулиці аж до околиць. У Чорткові звивисті вулиці й різкі перепади горбів і долин наче врівноважують старовинну забудову навколо Домініканського костелу, що поповзла виводками дво- і триповерхових будинків вниз і догори, зберігаючи подекуди на вулицях луску австрійської та польської бруківок, яку пізніше покрили гусячою шкірою радянського асфальту.
«Кури не літають» — другий том вибраних творів Василя Махна у двох томах, збірка есеїв, що вийшла у «Видавництві Старого Лева» 2024 року на 576 сторінках. За описом видавця, тут зібрано есеї, написані протягом 2002—2023 років: спогади, які нашаровуються один на одного, подорожі в минуле, автобіографічні історії й історії про інших. Одні тексти нагадують новели, що сплітаються в цілісне полотно, інші — мандрівку різноманітними просторами. Видавець перелічує, про кого саме йдеться: Ґертруда Стайн, Езра Павнд, Карл Еміль Францоз, Федеріко Ґарсія Лорка, Ісаак Башевіс Зінґер, Вітольд Ґомбрович, Чеслав Мілош, Данило Кіш, Нікіта Станеску, Богдан Задура та Януш Шубер. Найновіші есеї об'єднані темою російсько-української війни.
Ця книга читається в застосунку Наша Книга: купили на сайті — вона одразу у вашій бібліотеці на телефоні, з офлайн-режимом і синхронізацією прогресу.
