ВСТУП
Якось у листопаді 1967 року Джон «Чік» Доног’ю, двадцятишестирічний ветеран Корпусу морської піхоти США, а тоді — моряк торговельного флоту, зіткнувся в одному нью-йоркському барі з незвичайним викликом.
Багато хто з відвідувачів, які того вечора там зібралися, утратив рідних і друзів на війні, що тривала у В’єтнамі. А тепер вони спостерігали, як на майбутніх військових — хлопців вісімнадцяти-дев’ятнадцяти років, що приходили, отримавши повістку, у призовні пункти, — накидалися протестувальники. Саме тоді один із місцевих патріотів і подав геть несусвітню, здавалося б, ідею: хтось із присутніх мав пробратися до В’єтнаму і розшукати сусідів, які там служили, а тоді почастувати кожного з них пивом, міцно обійняти, посміятися й переказати слова підтримки з дому. Зголосився на цю місію Чік.
Так розпочалася його одіссея: з гавані міста Куїньона на узбережжі Південнокитайського моря на північ, до напруженої демілітаризованої зони, або ж ДМЗ, що тиснула на Північний В’єтнам і Лаос, далі до Центрального нагір’я, яке тягнеться вздовж камбоджійського кордону, до величезного американського складу боєприпасів у Лонгбіні, який не раз правив за мішень для обстрілів, а тоді — на південь, аж до Сайгона, столиці Південного В’єтнаму. Увесь цей шлях йому доведеться здолати у пошуках своїх друзів.
Склалося все не зовсім так, як планувалось, але Чік таки повернувся до Америки, де продовжував дбати як про своїх друзів, так і про інших трудяг. Під час запеклого страйку 1990 року в «Нью-Йорк дейлі ньюс», він дізнався, що з Канади до Нью-Йорка прямує вантажний потяг з газетним папером; по прибутті цього потяга керівництво збиралося видрукувати газету за допомогою штрейкбрехерів. Тоді Чік, який працював у той час на профспілку «Тімстерс», що підтримувала страйкарів, навідався до залізничників на одній станції у північній частині штату, а потяг потому перехопили, і він просто «загубився». Десь у Північній Дакоті.
Коли у 1980-х Конгрес збирався скоротити фінансування проєктів підводного тунелю та метро в Нью-Йорку, Чік уже належав до міських гірників, які виконували вельми небезпечну роботу з прокладання в містах тунелів, що їх використають згодом для водогонів, метро, шляхопроводів для вантажівок та легковиків. Водночас він був лобістом місцевої гірничої профспілки. Вранці працював під землею, а пополудні їхав потягом до Вашингтона переконувати політиків побачити світло. Врешті-решт Чік свого добився, зануривши їх у темряву: опустив групу сенаторів і конгресменів у ліфті-клітці на сімсот футів нижче рівня тротуарів, у печеру, де чутно було лише крапотіння води, і, попри всі благання, на поверхню підняв їх тільки тоді, коли вони пообіцяли проголосувати за інфраструктуру. Пізніше він вступив на магістратуру у Школу державного управління імені Джона Ф. Кеннеді при Гарвардському університеті, проте замість того, щоб ходити навшпиньки й не дихати, допоміг організувати там профспілку працівників, яка керувалася гаслами на взірець «Престижем не наїсися». Коли ж його друг, письменник Френк МакКорт, автор опублікованих 1996 року спогадів про вбоге ірландське дитинство, що стали справжнім бестселером, перед публічними читаннями в Ірландії почав отримувати погрози, Чік перелетів через океан разом із якимсь вайлуватим чолов’ягою, за чутками — нью-йоркським гангстером, щоб той стояв біля МакКорта під час тих читань. Минуло все напрочуд тихо й спокійно.
Що ж, картинка у вас склалася. Чік — герой багатьох дивовижних історій, але та, яку ви зараз візьметеся читати, — найкраща.
Дж. Т. М.