| Видавництво: | Видавництво Старого Лева |
| Автор: | Олена Чернінька |
| Жанр: | Біографії і мемуари |
| Де читати: | У застосунку Наша Книга — детальніше |
| ISBN: | 9789664482605 |
Цю книгу не можна завантажити — вона доступна для читання лише в нашому мобільному застосунку.
Застосунок доступний на Android та iOS.
«Лемберґ: мамцю, ну не плач» — книжка Олени Чернінької, що вийшла у «Видавництві Старого Лева» 2024 року.
«Він — той, хто символізує собою покоління. Розумний, талановитий, сміливий. Цим хлопцем можна пишатися», — говорить про Лемберґа один із військових. Лемберґ і справді є представником нового покоління українців, для яких Україна — не просто слово, моральні цінності — не порожній звук, а життєвий принцип. І заради цього можна зважитись ризикнути життям. Це зробив Лемберґ, це зробили хлопці й дівчата, які замість улюбленої роботи узяли до рук зброю, а родиною їм стали бойові побратими. Ті, хто пішли на війну добровольцями, схожі між собою. Тому хтось упізнає в цій книжці свого сина, чоловіка, брата… А як тепер жити саме їм — дружинам, мамам, найріднішим? Як долати щоденну тривогу і біль, який, здається, проникає в кожну клітину тіла? Олена Чернінька ділиться своїм досвідом мами Воїна, який на час написання цієї книжки — зниклий безвісти. Вона ділиться досвідом переживання, болю, переосмислення, пошуку сенсів, світла і віри.
У цій книжці, за словами авторки, немає жодного вигаданого слова. Лише відкрита правда, як відкрита рана. І велика віра в життя.
Моєму синові Михайлу, на позивний Лемберґ,
його побратимові Володі, на позивний Банан,
усім добровольцям, які пішли захищати Україну
в загарбницькій війні з росією,
а також їхнім рідним…
Мама виховувала воїна, а не сучку! Дій відповідно!
Лемберґ
Що сталося б з нами, якби ми збагнули все,
що відбувається на фронті!
Еріх Марія Ремарк
Замість вступу1
«Що таке Бахмут сьогодні?
Періодично читаєш новини і бачиш паніку. Всі говорять про оточення. Російські джерела пишуть про колосальні успіхи. Всі вдома весь час запитують, коли ж нас виводити будуть.
А наші як їздили дорогою в сам Бахмут, так і продовжують їздити. Великими зусиллями Збройні сили та інші формування продовжують тримати дорогу і далі.
Тим часом наша бригада продовжує тримати оборону самого міста. Кумедно чути від ворожих ЗМІ, що у нас тут гарнізон 10 тисяч людей. Тому що ти сам бачиш, якими силами і ціною тримаються вулиці й квартали Бахмута. І поки всі верещать у ЗМІ про зраду, хлопці просто мужньо тримають оборону. Стоять міцно, дають відсіч силам ворога, який, буває, хвилею за хвилею пре, як рій. Перебігаючи від хатки до хатки. Точніше, від того, що залишилось від хат.
То що ж таке Бахмут сьогодні?
Бахмут — це не фортеця.
Бахмут — це місце, де люди зі сталевими яйцями любою ціною тримають бій. Коли ти бачиш, як на позиції усі 300, але в тому стані вони продовжують тримати оборону і відбивати атаки ворога, який вже підійшов до них на 10 метрів. А союзних сил поруч немає.
Бахмут — це місце, де водії їдуть на евак, розуміючи, що кожна поїздка, з великою ймовірністю, в один кінець.
Бахмут — це місце, де хлопці вже не можуть йти вперед, бо виснажені, але коли чують, що наші ще не «відкотилися», то все одно встають і пробують пробитись ближче, щоб прикрити своїх.
Бахмут — це і місце зради. Коли ти чуєш, що пришлють підкріплення з великої землі, але більшість з того підкріплення пішли у відказ, і до тебе доїхала лише мала група.
Бахмут — це місце повної переваги ворога в артилерії. А наші все одно просуваються під артвогнем.
Бахмут — це місце страху. Коли ти сидиш із 300-ми у підвалі і не можеш їх винести, бо артобстріл і будинок над тобою просто розбирають. А ворог поруч і в любий момент може піти на зачистку, і закидати вас у підвалі гранатами.
Бахмут — це місце хоробрості. Хто б що не казав, але хоробрість — це не відсутність страху. Хоробрість — це розуміння того, що є речі, важливіші за твій власний страх.
Бахмут — це місце покинутих тварин. Для цих людей, які їх залишили, буде окреме місце у котлі. Я дуже люблю тварин, і мені важко бачити покинутих доглянутих тварин, які зараз борються за своє виживання.
Бахмут — це місце смерті. І нехай не так багато наших помирає фізично. Але ти бачиш людей, які більшою чи меншою мірою помирають усередині. Більшість солдатів уже не повернеться з цієї війни настільки живими, як були до неї.
Бахмут — це місце життя. Незважаючи на все, люди продовжують жити і жартувати. Де в одній кімнаті борються за життя пораненого, а в іншій кітка народжує кошенят.
Бахмут — це місце мрій. Бо кожен мріє про своє. Хтось хоче просто обійняти своїх рідних. Хтось хоче за довгий час нарешті сісти на білий звичайний унітаз чи просто прийняти повну ванну гарячої води.
Бахмут — це люди і сукупність усіх людських почуттів та емоцій. Місце як кращих, так і гірших людських проявів.
Люди стоять. Потрішки доводиться відходити, але тримаються. Ми розуміємо, що треба триматись і чекати контрдій основних сил, які накопичують. І будемо чекати. Протримаємось, прорвемось. Іншого варіанту немає. Віримо в контрудар наших у найближчий можливий час.
Бахмут — це та пригода, що залишиться з нами до кінця наших днів».
(11.03.2023, Лемберґ)
Хлопчики, які ніколи не плачуть
13 жовтня 1994 року народився хлопчик, якого назвали Михайло. Хлопчик, який від народження ніколи не плакав. Чи таке буває? Сама б не повірила, якби ним не був мій син. Засинав увечері за графіком. Прокидався вранці й мовчав, дивився в стелю й думав про щось своє. Цікаво, про що думають немовлята? Мовчав собі, дивився в стелю, розглядав її й чекав, поки прокинеться мама. Із денним сном — та ж сама історія. Засинав і прокидався без жодного звуку. Хіба тільки усміхався й уважно розглядав усе довкола. Бо все було цікаво йому, маленькому хлопчику, який ніколи не плакав. Принаймні я так собі думала…
«Лемберґ: мамцю, ну не плач» — книжка львівської письменниці Олени Чернінької про власного сина Михайла, добровольця з позивним Лемберґ, який зник безвісти в Бахмуті у травні 2023 року. Писати вона почала майже одразу після звістки: «Я писала пости у фейсбук під хештегом #ЛембергМамцюНуНеПлач», — і саме хештег згодом дав книжці назву. До неї увійшли ці дописи, розмови з психотерапевтом та історії від друзів і побратимів сина; приблизно половина тексту написана як звернення до Михайла. Видання вийшло 2024 року у «Видавництві Старого Лева» на 224 сторінках, обкладинку зробила Анастасія Старко. 28 жовтня 2024-го книжка увійшла до довгого списку премії «Книга року BBC» у номінації ВВС-Есеїстика.
Ця книга читається в застосунку Наша Книга: купили на сайті — вона одразу у вашій бібліотеці на телефоні, з офлайн-режимом і синхронізацією прогресу.
