Не чіпай, то на свята!

Щороку на Різдво ми збираємося разом, усією великою родиною, на селі, у хаті баби Гані, аби нагадати одне одному, чому ми живемо окремо.

Цьогоріч Бозя вирішив випробувати наші останні перегорілі нєрви й послав нам ще тітку з Канади. Вона летіла до нас трьома літаками, їхала автобусом, а тоді — потягом, і аж нарешті на Тернопільському вокзалі ми забрали її та крізь куряву й негоду доправили на село, назви якого ви все одно не знаєте. Назовімо його Ц. Тітка впала на наші, хоч і не в усіх ще, слава Йсу, лисі, зате досить затуркані голови нещадним канадським снігом і змусила нас усіх засукати рукави, взяти до рук шуфлі й почати розкопувати з-під снігових завалів рештки родинних історій, заморожені уламки наших непрожитих емоцій і залишки чиєїсь совісті…

— Марійка-а-а! Йди їсти, кажу, загріла голубців! Бігом!! Бо дубом стане!!

Десь отак стається завжди. Варто мені сісти й розумними словами імітувати найкращі письменницькі стилі у спробі викласти буквами на папері все те буйне божевілля, яке — ні в казці розказати, ні пером описати — трапилося саме з нами, як чийсь голос (у 99 % випадків то єрихонська труба баби Гані) буде сурмити десь із-за рогу простісінько в барабанну перетинку. Письменниця Фланнері О’Коннор казала: якщо ви пережили дитинство й дожили аж осюди, значить, у вас уже є більш ніж достатньо інформації про життя та матеріалу для письма до кінця ваших днів. Я пережила дитинство. І вижила. І дожила аж осюди. Потоки матеріалу, перипетій та інформації наразі не закінчуються, тож цілком можливо, що колись таки я, мов та Шехерезада, наважуся написати про своє життя цілий роман у тисяча й одній історії.

До слова, страшенно не люблю, коли до мене — Марійка. Мене звати просто Марія. І сталося так, що саме я мушу розповісти вам про те, що з нами всіма приключилося на Різдво. А приключилося от що.

• • •

У звичайний грудневий день ми з Борисом сиділи в моєму офісі. Здається, то була середа, а в середу вранці в мене креативні сесії, і я після них голодна, як вовк, і потребую багато цукру. Борис притарабанив із собою піцу пепероні й коробочку свіжих пончиків із цукровою пудрою. Ми саме бурхливо обговорювали найбільші дилеми в його житті, коли в нього в руках заспівав мобільний телефон. Дзвонила баба Ганя.

— Алло! — сказав Борис, поклав телефон на стіл і увімкнув динамік, щоб і я все чула.

— Тітка з Канади їде! — схвильовано видихнула баба Ганя.

— В смислі тітка з Канади? Яка ше тітка з Канади? Куди їде? — Борис явно розгубився, бо аж закляк над телефоном.

Я стояла біля вікна, тримала двома пальцями свіжий пончик і намагалася їсти його так, щоб не замаститися посипкою. За вікном ішов сніг. І, здається, щось починалося.

— Та до нас їде, оно, сільрадиха-головиха приходила, каже, до вас ні дньом з огньом, не дозвоницця не достукацця, каже, хоч у бубон, хоч у прірву… То прийшла до мене нині й каже: родичка ваша вас шукає. Ну я так і сіла-впала. Звідки, кажу, яка-така родичка з-під землі взялася? Та от аж із Канади, головиха каже, теліфона вашого просила, їхати, каже, до вас збирається, а5дреса, каже, просила, питала, чи ше живі ви в сему селі, чи хата на місці й усі, хто в хаті,— баба Ганя аж задИхалася, поки усе переповіла.

— Бабо, яка ше тітка з Канади? — Борис усе ще не йняв віри почутому.— Відколи ми з пелюшок повилазили, зроду-віку про неї не чули. І тут якась тітка їде, веселімся-радуймося. Чого б це раптом?

— От і я кажу,— голос баби Гані на тому кінці дроту стишився по-змовницьки,— шо ж так, роками чутися не давала, як ше колись у вісімдесят третьому приїздила, так і не чутися було потім. Не гожі їй були прості родичі зо села, а тут аж у войну таку страшну, шо літаки не літають, а ракети градом на голову падають, надумала враз до села пертися у восімісят шесть год!! І я ж так кажу! Чо б оце їхать?

— Чекайте, чекайте, а ви точно знаєте, шо то саме ваша родичка? — підняв голову з глибин Борисового єства забутий Шерлок, ураз пригадавши всі найгеніальніші шахрайські історії світу.

— Моя, Борка, моя, сестра то моя двоюрідна! А ваша — тітка.