Тільки-но зимовий ранок зіп’явся на ноги, як тихенько скрипнула хвірточка, проводжаючи господаря на роботу. Власника невеличкого будиночка звали паном Сирником, і був він найкращим пекарем містечка Ясного.
Помахавши на прощання дружині, що стояла на ґанку, пан Сирник витягнув із кишені невеликий записничок і ручку.
Він був готовий до нового трудового дня!
— Пане Сирнику, якщо ваша ласка, буханець з висівками та завиванець, — поспішила зробити замовлення сусідка, що жила у будинку навпроти.
— Житнього хліба, будь ласка, — попросила старенька, що жила праворуч.
Пан Сирник ретельно занотував і це замовлення.
— До речі, — продовжила старенька, гасячи ліхтар, — ваші рукавички вже готові! На Різдво в руки не замерзнете!
Пан Сирник цьому дуже зрадів, бо старі рукавиці давно порвалися. А хіба пасує найкращому пекарю містечка ходити в дірявих рукавицях?
— І про мене не забувайте, — шанобливо вклоняючись, підійшов до пана Сирника лікар Апчих, сусід із лівого боку вулиці. — Мені так кортить сьогодні з’їсти шматок вашого чудесного бісквіта з солодким чаєм!
Тож поки пан Сирник протоптував снігову стежку до своєї пекарні, кілька сторінок його записника вже були рясно списані різними замовленнями.
Переступивши поріг, він перш за все витрушував крихти з порожніх полумисків у годівничку, а вже тоді брався до роботи. Пан Сирник одягав свій улюблений фартух та білосніжний, схожий на димар, ковпак. Була у пекаря одна прикмета: якщо ковпак зсунеться направо, то випічка вийде на славу, а от якщо вліво… Тому пан Сирник завжди завбачливо зсував його трішечки праворуч — і все виходило у нього дуже і дуже смачним.
Минула лишень якась година — і вулицею полинув смачний аромат печеного тіста, що вабив до пекарні навіть тих, хто вдома добре поснідав. Це було знаком для мешканців містечка — час поспішати за свіжою випічкою!