Плетений колосок

Це було у травні 2010 року, коли старе табло на вокзалі Філадельфії ще не замінили на цифрове. Серена Дрю стояла прямо перед ним і видивлялася, куди подадуть потяг на Балтимор. Чому тут так пізно пишуть колію? У Балтиморі повідомляють заздалегідь.

Поруч стояв її хлопець, але він був спокійніший: лише раз кинув оком на табло, а тепер утупився у телефон. Він похитав головою, глянувши на якесь повідомлення, і перейшов до наступного.

Вони вдвох щойно побували на недільному обіді вдома у батьків Джеймса. Це вперше Серена зустрілася з ними. Два тижні перед тим вона нервувала, продумувала одяг (нарешті обрала джинси і водолазку — рекомендоване вбрання для студентів — щоб бути природною) і теми розмов. Але все минуло досить добре, на її думку. Його батьки сердечно привіталися з нею та одразу ж попросили називати їх «Джордж» і «Дора», а мати виявилася такою балакучою, що підтримувати розмову було зовсім не важко. «Наступного разу,— сказала вона Серені після обіду,— познайомишся із сестрами Джеймса, їхніми чоловіками і малечею. Ми просто не хотіли лякати тебе всім цим натовпом у перший же приїзд».

Наступного разу. Перший приїзд. Це прозвучало обнадійливо.

Але зараз Серена навіть не могла змусити себе порадіти цьому успіху. Її так накрило полегшенням, що тепер вона почувалася, мов викручена губка для посуду.

Познайомилися вони з Джеймсом на початку навчального року. Джеймс був такий вродливий, що вона аж здивувалася, коли він запросив її на каву після занять. Високий і стрункий, з копицею каштанового волосся і коротко підстриженою борідкою. (Натомість Серена була повненькою, а її зібране у хвостик волосся мало майже такий самий бежевий відтінок, як її шкіра.) На семінарах він сидів, недбало відкинувшись на спинку стільця, не записуючи і ніби не слухаючи, але потім раптово кидав якусь на диво влучну репліку. Вона боялася, що здаватиметься дурною порівняно з ним, але спілкуватися з ним сам-на-сам виявилося легко. Вони разом ходили на різні фільми і в недорогі ресторани, а її батьки, які жили в місті, уже кілька разів запрошували їх на обід і сказали, що їм цей хлопець дуже сподобався.

Вокзал у Філадельфії був помпезніший, ніж у Балтиморі. Величезний, з неймовірно високою кесонною стелею і люстрами, що скидались на перевернуті догори дриґом хмарочоси. Навіть пасажири мали вишуканіший вигляд, ніж у Балтиморі. Серена побачила жінку, за якою носій котив візок із валізою в тон її одягу. Доки Серена милувалася валізою (темно-коричневою, з блискучої шкіри, з латунною фурнітурою), зауважила молодика в костюмі, що зупинився, щоб пропустити візок.

— О,— промовила вона.

— Гм? — відірвався від телефона Джеймс.

— Гадаю, то може бути мій кузен,— тихо промовила вона.

— Де?

— Отой чоловік у костюмі.

— Ти думаєш, що це твій кузен?

— Я не певна.

Вони роздивилися чоловіка. Він здався їм старшим за них, але не набагато. (Може, це через костюм.) У нього було таке саме світле волосся, як у Серени, і губи теж бантиком, але її очі були типового для Ґарреттів блакитного кольору, натомість його — майже прозорого сірого, це було помітно навіть за кілька ярдів. Він далі стояв на місці і дивився на табло, хоча візок уже проїхав.

— Можливо, це мій кузен Ніколас,— сказала Серена.

— Може, він просто схожий на Ніколаса,— відповів Джеймс.— Мені здається, якби це дійсно був він, ти була б певна.

— Ну, ми давно не бачилися,— промовила Серена.— Це син маминого брата Девіда, вони живуть тут у Філадельфії.

— То піди і запитай у нього, чому б ні?

— Але якщо я помилилася, то буду як дурна,— заперечила Серена.

Джеймс недовірливо примружився.

— Ой, ну все одно вже пізно,— сказала вона, бо хоч би хто це був, він явно дізнався те, що хотів. Тоді розвернувся, щоб рушати на інший бік вокзалу, підтягуючи лямку дорожньої сумки вище на плече, а Серена продовжила дивитися на табло.

— А яка колія зазвичай? — запитала вона.— Може, варто спробувати щастя і спуститися до неї?

— Потяг не рушає тієї самої миті, коли його оголосять. Спочатку треба буде стати в чергу біля сходів і зачекати там.