Баумґартнер

Баумґартнер сидить за письмовим столом у кімнаті на другому поверсі, яку називає то кабінетом, то коґіторіумом1, то своєю норою. У руці в нього ручка, й він сягає середини речення у третьому розділі монографії про псевдоніми К’єркегора, коли згадує, що книжка, яку потрібно зацитувати, аби закінчити речення, лежить унизу у вітальні, де він її і залишив, піднявшись учора до спальні. Дорогою по книжку йому спадає на думку, що він обіцяв подзвонити сестрі о десятій ранку, і раз уже майже десята, вирішує сходити на кухню й подзвонити, перш ніж забирати книжку з вітальні. Однак коли заходить на кухню, то завмирає, відчувши різкий неприємний запах. Щось горить, розуміє він і, підійшовши до плити, бачить, що одна з ближніх конфорок запалена, а низенький вогник наполегливо проїдає дно алюмінієвої каструльки, у якій він три години тому зготував собі сніданок — два яйця на м’яко. Баумґартнер вимикає конфорку, а тоді без зайвих роздумів, тобто не завдавши собі клопоту взяти прихватку чи рушник, береться за спалену димну каструлю, де варилися яйця, й обпікається. Ойкає від болю. За якусь часточку секунди з лунким брязкотом впускає каструлю, а тоді, стогнучи від болю, підбігає до умивальника, пускає холодну воду, тицяє праву руку під крижаний струмінь і тримає три-чотири хвилини.

Сподіваючись, що йому вдалося запобігти появі пухирів на пальцях і долоні, Баумґартнер обережно витирає руку рушником для посуду, застигає, згинає й розгинає пальці, ще кілька разів промокає шкіру рушником, а тоді питає себе, що він робить на кухні. Телефон дзвонить до того, як він встигає згадати, що збирався подзвонити сестрі. Він бере слухавку і стримано буркоче вітання. Це сестра, каже він собі, нарешті згадавши, чому сюди прийшов, і раз уже перевалило за десяту, а він так і не подзвонив, то очікує почути Наомі: сварлива молодша сестра, безперечно, картатиме його, бо він «знову, як завжди» забув подзвонити, але, коли людина по той бік слухавки починає говорити, виявляється, що ніяка то не Наомі, а якийсь чоловік — незнайомець з незнайомим голосом, заїкаючись, вибачається за запізнення. Яке ще запізнення? — перепитує Баумґартнер. На повірку лічильника, каже чоловік. Я о дев’ятій мав зайти, пам’ятаєте? Ні, Баумґартнер не пам’ятає, за минулі дні чи тижні не пригадує жодної миті, коли думав би, що на дев’яту має прийти хтось із енергопостачальної компанії, отож каже чоловікові не хвилюватися, бо він усе одно збирається сидіти вдома весь ранок і весь день, але працівник — здається, молодий, недосвідчений і послужливий — наполегливо запевняє, що зараз не має часу пояснювати, чому запізнився, але є «вагома причина», причина «поза його контролем», і він приїде за першої ж нагоди. Гаразд, погоджується Баумґартнер, тоді побачимося. Він кладе слухавку й опускає погляд на обпечену праву руку, де вже пульсує біль, але коли розглядає долоню й пальці, то не бачить жодних ознак, що шкіра візьметься пухирями чи облізе, — тільки почервоніння. Непогано, думає він, переживу, а тоді, звертаючись до себе від другої особи, додає: круглий ти йолопе, зауваж, як тобі пощастило.

Йому спадає на думку, що можна подзвонити Наомі зараз, узяти й подзвонити, «перехопити її на півдорозі», але щойно він піднімає слухавку, щоб набрати її номер, як у двері дзвонять. З Баумґартнерових легенів виривається протяжне зітхання. Трубка досі гуде у нього в руці, але він кладе її й рушає до дверей, на виході з кухні сердито кóпнувши обгорілу каструлю.