Драбина

Багаж минулого

— Якби сюди хоч дві курки, — сказала Григорівна, дивлячись через кухонне вікно надвір. Надворі росло товсте оливкове дерево і стояв викладений плиткою столик.

Григорівна, огрядна яскрава жінка середніх літ і завищених амбіцій, усе життя працювала естрадницею по санаторіях, кораблях і партійних зборах, але коли її витіснили молодші конкурентки, залюбилась у городництво, курей і кроликів. Не полишивши любов до люрексу, мережив і блондинистих кучерів, вона вбивала кроликів голими руками і глибинно досліджувала питання курячої продуктивності.

— А куди вони гадить будуть, не скажете? — спитав Толік. Толік робив собі третю каву за ранок. Синці під його очима були сині, як море. Вночі мама стукала йому у двері і веліла лягати спати, наче йому знову тринадцять. Спати Толік не лягав, але купив безшумну клавіатуру й навчився друкувати без жодного звуку.

«Мені вже четвертий десяток, а я досі шифруюся від мами», — думав ночами Толік, боячись посунути стільця, щоб звук його коліщаток нікого не розбудив. Ранки були напружені, бо мама любила виховувати Толіка, а до неї радо приєднувались Григорівна й Анатолій Степанович.

— Знав я одну женщіну, — обізвався Анатолій Степанович, — у неї була одна курка. Угадайте, звідкіль вона була?

— З-за порєбріка, — озвалась мама.

— От-от! Ну от що вам, Григорівно, дадуть дві курки? Який з них толк?

— Раз по раз та й знесли б яєчко, — сказала Григорівна, — гляньте, яке воно худе.

Толік приречено глянув на свої жилаві бліді руки, на худі коліна і виразні вилиці. Здавалось, що в його темних очах хлюпала кава, як на дні кружки.

— А потім ви куди їх дінете? — зробив спробу звернутись до раціо Григорівни він. — Зоозахисників шукати будемо? Чи вони у мене до пенсії житимуть?

— Толя-Толя, — обізвався до племінника Анатолій Степанович, — зовсім ти від жизні одірвався. Потім Григорівна їх заріже.

— Господи! — закотив очі Толік і залпом допив каву.

— Хоча знав я одну женщіну… Угадайте, звідкіль вона була? — спитав Анатолій Степанович.

— Я догадалась, — сказала мама. — То що вона?

— Та ні, — відказав Анатолій Степанович, — ця була наша, але вона була з тих, що обнімаються з деревами.

— Заради спасіння природи? — спитав Толік.

— Не знаю, заради чого, але кури в неї вмирали своєю смертю. Я і не знав, що кури уміють старіти, а її кури, бува, кульгали від старості. Ви знаєте, — Анатолій Степанович перейшов на шепіт, — у тих курей навіть зморшки були коло очей! А потім вона поступово ховала їх за хатою.

— А моїх, — зітхнула Григорівна, — ніхто не поховає.

Кури Григорівни лишились під Харковом. Можливо, вони поглохли від артилерії і повмирали, можливо, їх з’їли корінні москвічі і представники менших провінційних російських міст, а може, вони здичавіли, виростили густі розмашисті крила і полетіли в теплі краї, де немає зими.

— Я читав, — сказав Толік, — що свійська свиня вже на другий рік на волі обростає жорсткою шерстю і починає рохкати, як вепр.

— Навряд у моїх курей виросте шерсть, — відповіла Григорівна.

Минуло вже два тижні у цій хаті і в цьому складі, і Толік мимоволі став патріархом і спонсором великого роду: дядько Анатолій Степанович, мама із двоюрідною тіткою Григорівною, сестра в комплекті з подругою, а до них ще й коти і собака. У жахливому сні Толік не міг собі уявити такого життя у такій страшній комбінації.

Анатолія Степановича, свого двоюрідного дядька, він змалку міг терпіти тільки на великі свята та й то недовго. Тривале перебування з іншими людьми Толіку давалося взагалі важко.

— Колись та й буде війні кінець, — Анатолій Степанович під’їхав до кухонних дверей. — Оце якби мені другу ногу, я б пішов служить.

— Не упевнена я, Степановичу, що ти і з двома ногами щось би вислужив, — сказала Григорівна. — Ти — людина аналітичного складу ума.

Дядькова аналітика, проте, все частіше зводилась до прокльонів, наче у ньому прокидалась його бабка, з якою він жив тільки до семи років, але вона в ньому проростала з віком все дужче, ніби воскресаючи. А з ногою Анатолію Степановичу довелось розлучитись, як тільки померла його дружина. Він дуже тужив за нею (ногою), бо після смерті дружини збирався «нарешті пожить».