ПростеП

Дві стихії

Світанок обережно торкається

теплими променями

ще млявих крил і сонних очей.

З радістю покидаю затишок домівки.

Здіймаюся в синь.

Сірі обриси ланів та гір

наливаються соковитими барвами,

просочуються життям.

На висоті соколиного лету

моє серце,

запалене безмежжям

твоїх незайманих сіножатей,

розгублено завмирає

від кожної хвилі вітру

на твоєму розпашілому тілі.

Ти належиш мені…

І твої ковилові поля —

то зелене море,

що піниться від шторму.

Не відаю, з якого боку підійти,

підлетіти до тебе,

як обійняти — величну, неосяжну і дику?

Ми — дві такі несхожі, самодостатні стихії,

що, передчуваючи неминучу зустріч,

тепер ніяковіють одна перед одною.

Тому наші доторки такі несміливі,

але ми пізнаємо

сокровенну суть одне одного:

я — земну, материнську,

ти — батьківську, небесну.

Я — виднокрай-утікач.

Ти — надійна твердиня.

І тому я ліплю тебе,

як натхненний скульптор,

із усіх цих полів і сіножатей,

що стають твоєю шкірою,

із усіх кучерявих лісів,

що стають твоїм волоссям,

із усіх блакитних озер,

що зливаються в твої зіниці,

із усіх цих скель та чорноземів,

що стають твоєю плоттю.

Я формую твою довершеність

з усього, що дороге моєму серцю.

І то нічого, що наразі

ми лише трималися за руки —

тіло землі й дух небес.

Але ми міцно трималися за руки

уві сні…

04.05.2016

розділ 2

Росте

Омеляніада

Щоранку вдосвіта,

щойно другі півні запіють,

дід Омелян біжить із драбиною

і торбинкою з мішковини:

від дерева до дерева,

від парку до парку,

від лісу до лісу.

Вилазить на стовбур,

розв’язує мішечок,

дістає звідтіля насінину,

викруткою розколупує гілля

і, закладаючи в щілину те сім’я,

добряче зволожує його слиною.

Аби прийнялася,

аби розповилася,

аби розправила крила крислато,

аби розложисто зазеленіла,

аби вродила сніжними ягідками,

аби порадувала відьомське око,

а з ним і око старого Омеляна

так, мов бабка Палажка

раптом помолоділа —

кучерява

омела біла.

06.04.2018

Світи

Ще звиклий зустрічати з немовляти

навколішках навколишні світи,

не всяк зведеться — й годі намовляти,

мовляв, не повзай долі, а світи.

Містам все мало часу й мало чаю.

Довкола тяжко дихають міста.

Між буйством материнки й молочаю

зведись на ноги, випроставши стан.

Газети друкуватимуть повтори

про той, що звик повторюватись, світ.

А в травах дуркуватимуть потвори,

як смеркне, під розложисте «віть-віть».

Ти безвісти вважатимешся зниклим,

в степах подовгу повзатимеш ниць,

де росомах ввижатимуться ікла,

лоскітниць коси й тіні полудниць.

Та бронза світанкова трави збризне.

Каракуль із отар напне земля.

По видолинках зрине запах бринзи,

а в пам’яті — каракулі малят.

Й твої між них. В долоньках дошколяти —

іще святі незвідані світи,

і зайчик сонця, звиклий дошкуляти

таким, як ти. Світи, зайча, світи!

22.07.2018

плака́ти

І будуть гірко пла́кати плака́ти

за тим, що не підвладне вже для них.

Мій спо́кій їм віднині не плекати

на їхніх лицях — вицвілих, лляних.

Бо вдаль мене нестимуть перекати,

коли пірну в життєву коловерть.

Якщо мене й проявлять ще плака́ти, —

хай буде це не менш, ніж Гуллівер!

Якщо й Сізіф — то з круч вергати брили

усупереч легенді буде він.

Будь-хто — аби кремезний, незборимий.

Ба навіть аравійський бедуїн!

Йому пісок і сонце — побратими,

що зайшлий люд висмоктують, мов сік.

Оберігайте душу від рутини,

плака́ти, на яких мені висíть!

Дозвольте жити, а не просто бути!

Що зблякло й потьмяніло, — не життя.

Як вогник, олімпійцем роздобутий,

несу його для звершень і звитяг.

Скуйовджений мій спокій, пелехатий,

здіймається над маревом левад.

…І рветься знов пенати полишати

пташина підреберна, вольова.

27.06.2017

Літо

Помирай, помаранче, померкни!

Помирає північний трамвай…

Помирайте, серпневі комети

і зів’яла, пожовкла трава!

Присмерковий серпанок і серпик

кружеляють в надхмарній імлі.

Присмак серпня — прощальний, концертний.

Небожата прищаві, малі.

І криниці — із каменю й криці.

І цеберко — цинкована міць.

І водиця. І цівка яскриться,

мов незорана зоряна ніч.

Віз Великий і Возик Маленький.

В небі й в морі — ясні світляки.

З гір до зір і гуцули, і лемки

запускають свої вітряки!

Верещіть, вересневі пернаті!

Ви — ровесники весен густих.

В стиглу жовч падолисту пірнати

кваптесь ті, хто не втік, хто не встиг!

Ці моменти, мов спалах комети,