Небо. Кручі. Провалля. Вода

Поет завжди передчуває свою долю.

І не лише долю себе як людини, але й своїх творів, тих нематеріальних набутків, задля яких поет і працює.

Василь Стус, народжений в країні, культура якої давно і надійно крутилася в барабані провінційної безнебної прагматичності, почав усвідомлювати свою інакшість ще з університету. Його захоплення екзистенціалістами і формалістами, експериментаторами й традиціоналістами, представниками європейської та світової класики, які розвивали близькі для нього етичні та естетичні ідеї, зовсім не мали опертя на «місцеві», так би мовити, нагальні потреби і завдання.

Це так, ніби після вишуканої кухні потрапляєш до брудної їдальні, де головне — наїстися.

Щось подібне було і в нього. В його конспектах — невідомий тоді ще К. Г. Юнг і пізній Р. М. Рільке, київські релігійні екзистенціалісти і німецькі поети часів столітньої війни, а в головах соціуму — публіцистична проблематика часів відлиги, в якій тимчасово осмілілі правдолюби відпрацьовують обов’язкові вправи: декларативна любов до рідної землі, боротьба з бюрократизмом, тяжким побутом, запізнілі прокльони на адресу померлих сатрапів, етнографія та фольклорні мотиви…

Не скажеш, що теми неважливі. Навпаки, вони допомагали підніматися з колін і вкотре самоусвідомлюватися. Але всі вони були «для внутрішнього вжитку» народу, що з волі історії чи власної інфантильності безнадійно запізнився з націєтворенням, а тому перебував у ситуації аутсайдера і відпрацьовував ті обов’язкові програми, які цивілізовані нації і великі літератури встигли забути.

Проте, було усвідомлення, що це — його народ. Тож як відвернутися від пекучих образ і несправедливостей, які не лише не забувалися, а щодень множилися.

І як витворювати сучасний поетичний простір, коли ти, поет, бачиш і усвідомлюєш світові виклики, але щодень спостерігаєш несправедливості супроти твоїх людей і твого народу? А ще як бути з тим фактом, що мова, якою говорять твої батьки, якою ти мислиш і дихаєш, ніколи за твого життя не увійде в коло світових, і буде не відкривати тебе світові, а закривати від нього?

Ймовірно, саме це непросте усвідомлення мав на думці Василь Стус, коли в передмові до збірки «Зимові дерева» писав, що «якби було краще жити, я б віршів не писав, а ходив би коло землі». Тоді це здавалося красивою декларацією, яка цілком вписувалася в тогочасний прямолінійний публіцистичний дискурс і сприймалася за народницьку.

Однак у густо замішаній на екзистенційній естетиці збірці народницькою була, по суті, лише ця декларація. Все інше — відчайдушна спроба вирватися з неосмисленого в культурній площині провінційного матеріалу тодішньої України.

На те працювала й назва — «Зимові дерева», й тканина поетичного тексту, в якій ліричний герой переживав як трагедію не її саму, а її задавнене неусвідомлення:

Сидимо біля погаслого вогнища —

століття, друге, третє,

жар не стухає, не гасне.

Так що друг, коли невіра його нестерпна,

називає купину вічним вогнем

і просить сірника,

щоб запалити цигарку.

Книжка вийшла за кордоном, а в Україні її прочитали І. Світличний та Є. Адельгейм, М. Коцюбинська і… Звісно, були ще якісь люди, але під час читання віршів цієї книги в Спілці письменників України стояв гамір і панувала байдужість, бо справжньої бойової публіцистики автор не демонстрував.

Василя Стуса це зачіпало.

Він старанно приховував цей біль, але розпач від того, що твої відчайдушні спроби осмислювати дійсність на рівні сучасної естетики лише посилював невдоволення собою та світом. Звідси надміру різкі рядки у листі до Богдана Гориня: «важко… бачити те, що робиться тут, і відчувати власну безсилість. Якісь нитки надій, обривки ліній — і ніякого згущення. Все — епізоди, що сприймаються цілим тільки тоді, коли дивишся (озираєшся) далеко назад…». І, далі: «Вибачай... Це мені додав люті вчора читаний Мина Мазайло й Малахій. Ця радість пам’яті, вальпургієва ніч осягнень, цей оргазм укотре перечуваної долі — це наше. Гидке — наше. Тупе — наше. Сліпе — наше. Добре — наше. Незнання — наше. Осліплення духовних пуп’янків — наше.

У нього, мудрого по-особливому, чую колючий дріт до справедливості, чую усміх «парубка моторного» і оргію дикуна.