Дорога дитино!
Ця книга допоможе Тобі відкрити для себе
неповторний світ природи, навчить помічати
незвичайне у звичайнісінькому,
дивуватись і захоплюватись. Чому я називаю свої твори науковими казками? А тому, що в кожній казковій історії Ти знайдеш
детальні описи головних героїв — пташок — та цікаві факти з їхнього життя, доведені наукою.
Тож люби, пізнавай та оберігай
цей дивовижний світ, бо без Твоєї великої любові він може загинути.
Автор Галка
Гаїчки
Про них ти прочитаєш у книзі Галка
Гаїчки
Сойка Золотомушка Синиця блакитна
жовточуба Дятел
Повзик
Про них ти прочитаєш у книзі
Синиця велика Сова Пуночка
Щиглик
Шишкарі
самець самка Соловей В'юрок Боривітер звичайний
Дрізд співочий Підкоришник Зозуля
Чечітка Сорока
Деркач самка
самець
Оляпка
Щиглик
Омелюх Чиж
Горобець
Ремез
Глухарі
Був такий осінній ранок, коли можна з упевненістю сказати: «Зацвіла осінь». Угорі, на неймовірно синьому склепінні неба, жодної хмаринки, а внизу творилися дива: ясени горіли на вранішньому сонці жовто-жовто, ніби воскові свічечки поставали обабіч дороги; клени палахкотіли багряно-багряно, як канделябри у соборах; берези ще погойдували своїх діток, що аж ніяк не хотіли залишати материні руки-віти.
Дві галки, Галя-Галя та Аля-Аля, зранку покидали місто: скрегіт гальм автомобілів, стукіт коліс трамваїв і поїздів, гомін людських і пташиних голосів. Вони летіли туди, де спокій і невимовна краса, − до лісу.
− Зупинімося тут, − сказала Галя-Галя. − Місто вже позаду, а навколо нас благодатна тиша.
− Гаразд. Хіба в місті побачиш таке роздолля? Там скрізь
тиснява, усе скуте як не асфальтом, то бруківкою. Ти тільки подумай, як у місті почуваються дерева. Люди не
розуміють, що створюючи собі виго ’ ди, вони позбавляють себе чистого повітря. Рослини ж потребують життєдайної вологи! А люди обкладають
столітні дерева бруківкою так, що волога ледь
Сойчині скарби потрапляє на поверхню ґрунту біля стовбура, − підтримала подругу Аля-Аля.
− А в лісі? Подивися, Алю-Алю: тут кожне дерево розкошує, одягає своє найпишніше вбрання і ніби змагається з іншими у вигадливості різноманітних кольорів та їхніх відтінків.
Галки довго милувалися святковим осіннім пейзажем. Мовчанку порушила Аля-Аля:
− А давай, поки тут так гарно, прилітати сюди кожного ранку.
− Чому б ні? Згода. Тим більше, що це моє улюблене місце, − відповіла Галя-Галя.
− Учора ти мені обіцяла розповісти про літню пригоду.
− Ми якраз і прилетіли туди, де вона сталася. Слухай: це було в косовицю. Он на тій ділянці перед дубняком двоє людей косили траву. Сонце ще не пекло. Раптом один чоловік поглянув на руку, очевидно, щоб довідатися годину, але не побачив на ній годинника. Люди покинули косити, шукали його, але так і не знайшли.
Неподалік походжали мої подруги, видзьобуючи в траві незліченну комашню. Я теж до них приєдналася. У траві так заклично все пищало, сюркотіло, дзижчало, гуділо, що втриматися від спокуси не було змоги. Трохи поласувала − і р аптом серед страшенного комашиного гулу чітко почула цокіт годинника. Я щосили закричала, злетіла, покружляла над знахідкою кілька разів. Чоловік зрозумів мене, кинув косу і побіг туди, де була його згуба.
− Ти ж могла собі того годинника взяти, − промовила подруга.
− У мене вже стільки всіляких блискіток у гнізді, що нема де стати, − відповіла Галя-Галя.
− А людина що?
− Людина? Людина помахала рукою і крикнула «Дякую!».
Повз галок пролітала красива лісова птаха завбільшки, як вони. Верх її тіла був коричнево-рожевий, низ − світліший. На крилах мала дві плями: білу і яскраво-блакитну з баг атьма чорними смужками. Подруги впізнали Сойку. Та почула кінцівку розповіді Галі-Галі і не змогла втриматися від спокуси зіпсувати комусь настрій.
− Ой, подумаєш, одній людині зробила добре, а вже стільки хвальби, − зневажливо сказала лісова красуня.
− Ти нахабно втрутилася в нашу розмову, ще й смієш когось зневажати! − обурилася Аля-Аля.
− Хвалитися треба великою справою, − стояла на своєму Сойка. − От я нікому не хвалюся, що ми разом із родичами роками садимо для людей дубові ліси.
− Ой, тримайте мене, бо впаду, − сказала Галя-Галя. − Так уже й ліси посадили! Повірити може хіба що дурень.