Репортажі з Карпатської України

Андрій Жив’юк

«Сонце з заходу»: феномен Карпатської України в публіцистиці Уласа Самчука

Карпатська Україна (Підкарпатська Русь) за Сен-Жерменським мирним договором (10 вересня 1919 року) була приєднана до Чехословаччини. Договір передбачав надання для Підкарпатської Русі територіальної автономії, однак реалізацію цього пункту чехословацький уряд постійно відкладав. 29 травня 1938 року Русько- українська народна рада Ужгорода заявила категоричну вимогу щодо впровадження статусу автономії. Після Мюнхенської угоди (30 вересня 1938 року) та німецької окупації Судетської області Чехо-Словаччина була проголошена (10 жовтня того ж року) федерацією трьох народів: чехів, словаків і українців. Наступного дня чехословацький уряд офіційно надав автономію Карпатській Україні й визнав автономний уряд на чолі з Андрієм Бродієм (26 жовтня главою уряду став Августин Волошин). Це рішення підтвердили Національні збори Чехо-Словацької Республіки 22 листопада 1938 року.

Почалося становлення Карпато-Укра­їн­ської держави, яке, перейшовши ряд етапів, закінчилося проголошенням її незалежності 15 березня 1939 року. Зауважимо, що між наданням Підкарпатській Русі автономії і затвердженням у парламенті цього рішення відбувся 2 листопада 1938 року Віденський арбітраж. На ньому міністри закордонних справ Німеччини та Італії ухвалили рішення про приєднання південної частини Словаччини і Підкарпатської Русі до Угорщини. Карпатська Україна втратила 1545 квадратних кілометрів території та 182 тис. населення, з нього понад 30 тис. українців, а також найбільші міста — Ужгород, Мукачеве та Берегове 1. Тому розбудова Карпато-Української держави відбувалася тільки на частині закарпатських земель, а її столицею став Хуст.

Виникнення автономної, а згодом неза­лежної Карпатської України стало результатом державно-територіальних змін в Європі у другій половині 1930-х років, пов’язаних насамперед із намаганням Німеччини демонтувати Версальську систему. Така оцінка буде закономірною, але неповною, тому що без певного рівня політичної культури населення краю, за відсутності відповідних громадсько-політичних чинників (національна преса, шкільництво, громадські організації, партії) досягнення власної державності не могло стати доконаним фактом.

У 1919–1938 роках карпато-українці отримали більшу змогу господарської, культурної та політичної самореалізації, ніж мали будь-коли. По-перше, чеський уряд поділив між селянами маєтки угорських землевласників і вкладав у населені українцями території більше коштів, ніж вилучав. По-друге, на Закарпатті відбулися великі культурно-освітні зміни. Між 1914 та 1938 роками число початкових шкіл зросло з 525 до 851, а гімназій — із 3 до 11 (мова навчання — на власний вибір). Швидко зростали культурні товариства, театральні трупи та хори, часописи — «Русинь», «Українське слово», «Нова свобода» та ін., кооперативні установи, голосно заявили про себе українські письменники Василь Грен­джа-Донський, Андрій Корабелеш, Олександр Маркуш та інші.

Дедалі відчутніший вплив українофілів засвідчило їхнє організаційне зростання. Вони заснували товариство «Просвіта», яке 1936 року нараховувало 14 філій і 233 читальні 2. Особливої популярності серед молоді набула організація українських скаутів «Пласт», що налічувала 3 тис. членів 3. Певний вплив на ситуацію в Карпатській Україні здійснювала українська культурно-політична еміґрація, котра перебувала на території Чехо-Словаччини, зокрема через часопис підкарпатської молоді «Пробоєм».

З літа 1938 року значно збільшила свою присутність і пожвавила діяльність у Закарпатській Україні Організація українських націоналістів. Це пояснювалось як тактичними настановами — компенсувати нестачу необхідних кадрів для розбудови майбутньої Карпато-Української держави, так і стратегічними планами організації, в яких цю державу бачили зародком соборної України, що мала постати в результаті державно-територіальних змін у Європі за сприяння чи лояльного ставлення Німеччини.