Раїса Іванченко
ІСТОРІЯ БЕЗ МІФІВ
Бесіди з історії української державності
3-тє видання, перероблене і доповнене
Історія І НАШ ЧАС
Історія — кров і мозок політики, основа державницької свідомості народу, на якій виростає й тримається держава. Через те, коли говоримо про майбутнє, то неодмінно запитуємо у минулого: відколи ж починається державність нашого народу?
З давніх часів російський самодержавний уряд передусім знищував носія національної свідомості — освічену верству. Він підпорядковував собі еліти інших народів через їх кооптацію у владні кола своєї держави. Так сталося і з українською вищою верствою, котра, зливаючись із російським дворянством, втрачала свою національну культуру, менталітет і державницький світогляд. Українське ж селянство, залишившись без провідної еліти, сприймалось царизмом не як народ, а як маса дикого неосвіченого населення, “хохлû” 1. Тому й привласнення їхньої історії й державності в минулому було легкою справою.
Зрада української вищої верстви свого народу призвела до того, що його власна державницька ідея була вилучена з політичної культури українців, а історична наука насправді заборонялася, — адже вона спричиняла відродження історичної пам’яті, формування національного світогляду й нації, що неодмінно сприяло ідеї відродження української держави. А це означало, що від Російської імперії мала відійти значна європейська частина з її давньою історією і державницькою традицією, культурою, християнством, яке в Росії відігравало роль опори імперії. Через те царизм постійно боровся з українським національним відродженням і називав зрадниками, “мазепинцями” тих, хто наважувався працювати на ниві культурного піднесення України. Ця боротьба особливо загострилася у XVIII–XIX ст.
Відомо, скільки офіційних і неофіційних заборон зазнало українство тільки за царів. На початку ХХ ст., зокрема в 1908 р., таємним розпорядженням уряду було заборонено використовувати в назвах усі похідні слова від слова “український”. У секретному документі від 4 лютого 1914 р. приписувалось не вживати слово “український” у шкільних підручниках, лекціях, газетах, виданнях. Потрібно було, навпаки, пояснювати, що слово “Україна” означає “окраїна” Російської чи Польської держави, а не “край”, “країна”, тобто держава. Тому не можна говорити, що був народ український, який жив у своїй країні під назвою Україна, а треба всіх переконувати, що була і є “единая русская народность”, яку складають малороси, білоруси і великоруси, котрі мають спільну мову — російську. Тільки, мовляв, у Малоросії вона була зіпсована “полонізацією” 2.
Ця тенденція тривала і в роки радянської влади. Щоб не допустити створення української держави навіть на федеративних засадах, у роки революції 1917–1920 рр. (після політики “українізації”) російський буржуазний, а потім і більшовицький уряд почали застосовувати практику заборон українства, збройних агресій і знову ж таки — тактику перекупу української освіченої еліти, яка, сприйнявши російську культуру й мову та зливаючись із панівною вже більшовицькою російською верхівкою, служила його культурі й державі.
Ще на початку ХХ ст. міністр внутрішніх справ Росії П. Столипін писав, що “історичним завданням російської державності є боротьба з рухом, який нині зветься українським, що містить у собі ідею відродження старої України й устрою… на автономних національно-територіальних основах” 3. А в часи Української революції сподвижник і однодумець В. Леніна Лев Бронштейн-Троцький наказував більшовицьким агітаторам повернути Україну до Росії. “Без Украинû нет России, — говорив він. — Помните… что так или иначе нам необходимо вернуть Украину России… Без украинского угля, железа, рудû, хлеба, соли, Черного моря Россия существовать не может…” 4