Звірослов

Вступ Місце тварини у духовному житті людини

Німого в лісі в нас нема нічого…

Леся Українка

Наші предки вірили, що всі живі й неживі предмети, які їх оточують, наділені зданістю мислити, відчувати і впливати на навколишній світ та долю людей. Навіть, краще було б сказати, що в уяві первісної людини все було однаково живим, важливим і взаємозалежним: дерево, камінь, світила, людина, вода, вогонь. Залишки цих уявлень зберігають наша мова та фольклор, бо ж і тепер, не задумуючись ні на секунду, кажемо: «хуртовина лютує», «вітер дує», «сонце сходить». У наших казках навіть предмети неживої природи розмовляють і виявляють ті чи інші риси характеру. Ці вірування поширювалися і на тварин. Тваринам не лише приписувалися людські якості; їх часто мали за створінь, досконаліших за людей – вони сильніші, спритніші, витриваліші, терплячіші, а отже, наділені рисами, які мають гарантувати виживання навіть у найекстремальніших умовах. Тому люди часто обожнювали тварин, вважали їх старшими (!) братами, товаришами і порадниками, або й двійниками, уявляли їх деміургами-космогоністами. «Головні персонажі найбільш архаїчних міфів – звірі, людина ж займає відносно них підлегле становище», – вказує В. Євсюков у своєму дослідженні «Мифы о Вселенной» [51, c. 78].

У даній роботі ми розглядатимемо рецепцію тваринного світу українців ХІХ – поч. ХХІ ст., проте для повноти розуміння тих чи інших явищ ми принагідно використовуватимемо також дані, що датуються іншими періодами. Іноді доречно також застосувати елементи компаративного аналізу рецепції певної реалії у свідомості українців та представників інших народів. Ми не будемо обмежуватися лише аналізом усної народної творчості, а скористаємось даними археології, етнографії, психології та культурної антропології. Спробуємо дати відповіді на питання, яке ж все-таки місце у свідомості наших предків займали ті чи інші тварини, які вірування та забобони, пов’язані з ними, побутували серед наших предків, та, можливо навіть, чому вони виникали і не зникали протягом століть.

Мабуть, немає жодної культурної системи, яка б тим чи іншим чином не зверталася до символіки тваринного світу. «Символізм … сприймається у ряді традицій як уособлення певних творчих сил, що формують життя в його природному, без втручання інтелекту, втіленні. Завдяки своїй безпосередній причетності до таємниць природи, тварина іноді сприймається як джерело мудрості та сили, а також демонструє вплив інстинктів та емоцій на людську поведінку. Може слугувати про- відником до таємної мудрості, що виявляє себе в природі, і свідчити про райський стан природи до гріхопадіння» [50, с. 187].

Цікаво, що сприйняття певних тварин українцями та іншими народами іноді співпадає майже повністю, в інших – діаметрально різниться. Так, у одних ворона – віщий і священний птах, у других – небезпечна хтонічна істота, перевтілена відьма чи чорт, або ж грішна неупокоєна душа. Така ж історія і з жабою – в одних народів це благословенна тварина, здатна нести мир і багатство в дім, у других – посланниця диявола і помічниця відьом. Іноді семантика символу тварини змінюється після її приручення (особливо чітко це простежується у героїко-фантастичних казках): небезпечний і злий вовк після приручення стає твариноюсоюзником.

Першими найвизначнішими трактатами із розшифрування тваринного символізму були «Фізіолог» (ІІ ст. н. е. Александрія) та «Ієрогліфіка» Гораполона (грецький рукопис було знайдено у 1419 році на о. Андрос, він датується V ст. н. е. [242]). Середньовіччя продукує «Бестіарії» та послуговується доповненими «Фізіологами», «Шестодневами», у яких із міфічної поведінки та звичок як реальних, так і фантастичних тварин випливають моральні та релігійні повчання. Автори цих книг, як правило, кожну із тварин співвідносили із якоюсь стихією. Так водяних тварин і амфібій співвідносили із водою, земноводних – із землею, ссавців (через те, що їхня кров гаряча) – із вогнем, птахів – із повітрям та небом. Посеред інших були відомими «Бернский фізіолог» (IX ст.), «Рочестерский бестіарій» (ХІІІ ст.), «Абердинський бестіарій» (XII ст.) [243], «Шестоднев Василія Великого» (ІV ст.).

Значна частина території України була вкрита лісами, в яких було багато різноманітної звірини. Це створювало сприятливі умови для полювання, а степи та полонини з густою і соковитою травою сприяли розвитку тваринництва. Окрім того, чи не єдиним засобом для пересування, що дозволяв вільно долати великі відстані, був кінь, тому і не дивно, що до коней в українців, особливо чоловіків, таке особливе, шанобливе, а іноді ледь не священне ставлення. Тваринництво, як і землеробство, ще донедавна було основним засобом до існування переважної частини населення не лише України, а й, мабуть, Землі. І тому не дивно, що тварини й тваринництво ставали об’єктами магічних дій так само, як поле та город, а також рослини, які там зростали. Їх потрібно було захистити від негативних впливів.

Магічний вплив поширювався не лише на свійських, а й диких тварин, бо первинна промислова магія являла собою комплекс дій, які повинні були сприяти завершенню полювання з позитивним результатом, і її залишки можна зустріти навіть тепер, у ХХІ ст., у вигляді різноманітних рибальських та мисливських табу. Наприклад, на сході України рибалки, вирушаючи на риболовлю, нізащо і нікому не скажуть, куди йдуть, а на поставлене запитання дадуть відповідь, що йдуть на полювання. Назви різновидів промислової риби заміняють евфемізмами – назвами лісових тварин: «вовк», «ведмідь», «лисиця», «кабанчик» [207]. Аби улов був щедрим, вони перед риболовлею не їдять риби, оскільки, на думку рибалок, навіть невеликий її шматочок, спожитий у день лову, може стати причиною повної відсутності риби у сітках [194].

Слід сказати, що часто тварини ставали тим чарівним об’єктом, за допомогою якого здійснювався магічний вплив, іноді вони, якщо використовувати термінологію К. Кастанеди, ставали своєрідними союзниками, що допомагали звершувати ті чи інші дії [193; 194; 196; 205].