Тарас Бульба

Микола Гоголь

Тарас бульба

Історична повість

978-966-10-7682-1

Навчальна книга — Богдан

І

— А повернися-но, сину! Ото кумедний ти який!

Що це на вас за попівські підрясники? І отак усі ходять в академії? — Такими словами зустрів старий Бульба двох синів своїх, що вчилися в київ­ській бурсі і приїхали додому до батька.

Сини його тільки-но злізли з коней. Це були два дужі молодці, що дивилися ще спідлоба, як недавно випущені семінаристи. Міцні, здорові обличчя їх були вкриті першим пухом волосся, якого ще не торкалась бритва. Вони були дуже збентежені таким вітанням батька й стояли нерухомо, потупивши очі.

— Стійте, стійте! Дайте мені роздивитися вас гар­ненько, — казав далі він, обертаючи їх, — які ж довгі на вас свитки! Оце свитки! Таких свиток ще й на світі не було. А побіжи-но котрийсь із вас! Я подивлюся, чи не гупнеться він на землю, заплутавшись у полах.

— Не смійся, не смійся, батьку! — сказав нарешті старший із них.

— Дивись ти, який пишний! А чого ж би й не смія­тися?

— Та так, хоч ти мені й батько, а як будеш сміятися, то, їй-богу, одлупцюю.

— Ах ти, сякий-такий сину! Як, батька?.. — спитав Тарас Бульба, від­ступивши з дива на кілька кроків.

— Та хоч і батька. За кривду не подивлюся й не поступлюся ні перед ким.

— Як же ти хочеш зо мною битися? Хіба навку­лачки?

— Та вже як доведеться.

— Ну, давай навкулачки! — казав Бульба, засукавши рукави, — подив­люся я, що за умілець ти в кулаці!

І батько з сином, замість привітання після давньої розлуки, почали садити один одному стусани і в боки, і в поперек, і в груди, то відступаючи і оглядаючись, то знов наступаючи.

— Дивіться, добрі люди: здурів старий! Зовсім з’їхав з глузду! — казала бліда, худорлява й добра мати їх, що стояла коло порога і не встигла ще обняти найдорожчих дітей своїх. — Діти приїхали додому, більше року їх не бачили, а він задумав не знати що: навку­лачки битися!

— Та він славно б’ється! — мовив Бульба, спинившись. — Їй-богу, доб­ре! — говорив він далі, трохи оправляю­чись: — Так, що хоч би й не пробувати. Добрий буде ко­зак! Ну, здоров, синку! Почоломкаємось! — І батько з сином стали цілуватися. — Добре, синку! Ось так лупцюй кожного, як мене стусав. Нікому не спускай! А все-таки на тобі кумедне вбрання, що це за мотузка ви­сить? А ти, бельбасе, чого стоїш і руки опустив? — звернувся до молодшого. — Чого ж ти, со­бачий сину, не відлупцюєш мене?

— Ото ще вигадав! — казала мати, обіймаючи тимчасом молодшого. — І спаде ж на думку отаке, щоб дитина рідна била батька. Та чи й до того тепер: дитя молоде, проїхало таку путь, стомилося... (це дитя мало двадцять з чимось років і рівно сажень зросту), йому б тепер треба відпочити та попоїсти чого-небудь, а він примушує його битися!

— Е, та ти мазунчик, як я бачу! — казав Бульба. — Не слухай, синку, матері: вона баба. Вона нічого не знає. Які вам пестощі? Ваші пестощі — чисте поле та доб­рий кінь; ось ваші пестощі! А бачите ось цю шаблю? Ось ваша мати! То все дурниці, чим набивають го­лови ваші: і академія, і всі ті книжки, букварі та філо­софія, все це казна-що — я плював на все це!.. — Тут Бульба додав таке слово, яке не вживається в друку. — А от, краще, я вас на тому ж таки тижні виряджу на Запорожжя. От де наука, то наука! Там вам школа; там тільки наберетесь розуму.

— І всього тільки тиждень бути їм дома? — го­ворила жалісно, зі слізьми на очах, худорлява ста­ренька мати: — І погуляти їм, бідним, не вдасться, не вдасться й дому рідного побачити, і мені не вдасться надивитися на них!

— Годі, годі заводити, стара! Козак не на те, щоб морочитися з бабами. Ти б сховала їх обох собі під спідницю та й сиділа б на них, як на курячих яйцях. Іди, йди, та став нам мерщій на стіл усе, що є. Не треба пампушок, медівників, маківників та інших пун­диків; неси нам цілого барана, козу давай, меди со­рокалітні! Та горілки більше, не з вигадками горілки, з родзинками й усякими витребеньками, а чистої, око­витої горілки, щоб грала й шипіла, як скажена.