Террі Пратчетт: Життя з примітками

Вступ

За п’ять місяців до смерті Террі Пратчетт написав п’ять листів, запечатав їх у конверти та поклав до сейфа у своєму кабінеті з тим, щоб їх було відкрито після того, як він помре. Ось лист, який він адресував мені.

Вілтшир,

4 жовтня 2014

Дорогий Робе,

Отож. Я помер. Були такі дні, коли мені здавалося, що мене вже нема, і все, що мені наразі потрібно, — це тиха прохолодна кімната і трошки спокою, щоб зібрати докупи сплутані думки. Гадаю, я добре попрацював, хоча міг би й краще, але тепер Террі Пратчетт мертвий, і слів більше не лишилося.

Будь ласка, наглянь за Лін. Замов їй ті прикраси відповідно до мого дизайну, скажи, що це від мене, з любов’ю. Обирай їй подарунок на кожне Різдво і день народження. Надсилай квіти. Влаштовуй велику вечерю — щороку, або частіше, якщо треба, чи якщо є привід для святкування, щоб підняти чарку бренді в пам’ять про мене і наші щасливі часи.

Подбай про бізнес, і зрештою бізнес подбає про тебе. За все, що ти зробив, за все дрібне і за все потужне, за поховання трупів… дякую тобі.

Навчись літати. Зараз же.

І бережи себе.

Щасти!

Террі

Одразу внесу ясність: за ті роки, що я працював із Террі Пратчеттом, не було жодних трупів, які я мусив би ховати. Террі подеколи вкрай дратували люди, і він точно був не з тих (як часто змушені були визнати люди), хто поблажливо ставився до дурощів. Але він ніколи не був аж настільки роздратований. Тож, шановні фанати детективних історій про ексгумацію трупів і розслідування старих нерозкритих справ, — книжка, яку ви тримаєте, не з таких.

Утім, беззаперечно, в житті Террі відбувалося багато всього, і завдяки своїй посаді я мав щастя бути тому свідком і учасником — «дрібного і потужного», цитуючи листа Террі — і я розраховую, що ця книга буде саме така.

І ще одну деталь хотілось би одразу прояснити — на подальших сторінках я спробую поговорити про весь життєвий шлях Террі, а не тільки про ту частину його життєвого шляху, яку ми пройшли разом. І це вже абсолютно точно не спроба поговорити про мій життєвий шлях. Однак мені, імовірно, доведеться на початку коротко зупинитися на тому, хто я такий, як я вперше опинився поряд з Террі і чому взявся писати цю його біографію.

Отож у межах вступу: мене звуть Роб Вілкінс, і планувалося, що я буду якоюсь сільською пані. Принаймні десь у такому напрямку Террі думав, якусь таку людину собі уявляв, коли вирішив, що настав час запросити на роботу особистого помічника.

Вона мала би бути з тих пані, що можуть відгукнутися на оголошення у вітрині сільської крамниці: найімовірніше, на пенсії, працювала би кілька днів на тиждень — допомагала з поточними бюрократичними справами, сортувала документи, можливо, доклала руку до форми повернення податків, а якщо вже дуже пощастить — подбала би про те, щоб у кабінетному холодильнику не закінчувалося молоко для чаю, щоб Террі, який постійно забував про це, не доводилося вставати з-за столу і спускатися за ним аж на перший поверх.

А ще вона була б (і це дуже важливо) не з тих, хто захоплюється книжками Террі Пратчетта, інакше б у неї могли виникати питання, чи ще гірше — поради. Чи навіть ще гірше — погляди. Позаяк, без жодного бажання видатися невдячним, такі речі часто відвертають увагу, тобто досягають ефекту, протилежного бажаному.

Той факт, що Террі взагалі замислився про особистих помічників… Ну, гадаю, ми в праві припустити, що це значною мірою на совісті Джиллі Купер. Ці дві блискучі літературні зірки Британії пережили зіткнення поміж канапе на одному з лондонських видавничих заходів, як це часто трапляється з літературними зірками. І впродовж розмови Террі нашорошив вуха, почувши, як Джиллі мимохідь згадує «свою особисту помічницю» — жінку, яку, здається, звали Аманда, що її Джиллі тепло називала «божественною» і «неймовірно доброю», а ще без вагань проголошувала «найкращою у своїй сфері».

А слід сказати, що Террі, який здебільшого не переймався розкошами матеріального світу, як кожний письменник, все ж мав у душі дух змагання, який було легко зачепити, наче ту фортепіанну струну. Мені видається, що це був один із таких випадків. Якщо авторка таких бестселерів, як «Вершники» («Riders»), «Конкуренти» («Rivals») та «Мотор!» («Score!»), визнає потребу в особистій помочі, хіба ж із цього не випливає, що й Террі, який станом на той момент вже продав близько 50 мільйонів книжок 29 мовами світу, також потребує особистої помочі?1