Але є і світло надії. На щастя, з цієї книжки ви також дізнаєтеся, що перед росіянами після чергових «інтервенцій» Владімір Путін жодного разу не назвав війни з Україною війною; він постійно говорить про «братню інтервенцію» — з очей спадає пропагандистська полуда. Добрим прикладом є Мама Ніна — кухарка, про яку ви прочитаєте у розділі про війну в Афганістані. Лише на війні Мама Ніна зрозуміла, що політики її обманюють. Її розповідь — це історія про втрату ілюзій щодо влади. Те, що й вона, зрозуміли тоді мільйони мешканців країни совєтів.
Я переконаний, що так буде і цього разу. Владімір Путін вчинив велику помилку, напавши на Україну. Помилку, що може обернутися для нього втратою влади, а можливо, навіть і життя. У Росії диктаторів скидає вже давно не вулиця, а палацові кліки, в які залучають людей з обслуги — охоронців, кухарів, шоферів. Можливо, кухар, який додасть йому кілька крапель отрути до супу, борщу, капусняку (рос. щи) або юшки, вже у Кремлі.
Сподіваюся, я колись матиму нагоду запитати його, що це був за суп.
Вступ
Запахи бензину, фруктового вина й ледь перетравленої смаженої риби враз ударили у мої ніздрі. Бензином заносило від катера, який вийшов у море якусь годину тому, а вино та риба — вочевидь із вмісту шлунка, який виблював під моїм вікном п’яний сторож. Я лежав на ліжку. За дверима шуміло Чорне море, а я дивився, ще трохи непритомний, як поліція Абхазької республіки — самопроголошеної, визнаної лише Росією сироти після Совєтського Союзу — обшукує мою кімнату. На порозі ж стояв знервований адміністратор відпочинкового центру, де я знайшов прихисток на ніч, і повторював — чи то до мене, чи то до поліцейських:
— Ви не повинні тут бути. Не знаю, звідки ви взялися.
Він казав правду. Він не знав.
Тож я йому вдруге або й утретє пояснив, що приїхав пізньої ночі, мене запустив сюди п’яний сторож — той самий, що потім співав сороміцьких російських пісень, а ще пізніше наригав під моїм вікном — сказав, щоби я спав, а вранці, мовляв, добазаримось.
Поліція не знайшла при мені нічого підозрілого, а до адміністратора почало доходити, що він припустився помилки і нацькував функціонерів на безневинну людину. На щастя, поліцейські теж розслабилися. Пожартували, взяли в мене трохи російських рублів «на чай» і вшилися.
Я залишився сам з адміністратором. А йому ставало все ніяковіше. Він зробив у невеличкій турці каву — спочатку мені, а потім собі; ми якийсь час пили її мовчки, а він міркував, варто мене задобрити чи заспокоїтися. Він вибрав перше і запропонував мені до кави чарку чачі — дуже міцного виноградного трунку (я відмовився, була сьома ранку). Тоді він зненацька запитав, чи я взагалі знаю, де ми.
— У Новому Афоні, в Абхазії, — відповів я, позіхаючи.
Але адміністратор рвучко покивав головою і сказав, що це правда, але не вся. І щоби я пішов за ним; тож ми допили свою каву і рушили, а він спочатку розв’язав ланцюг, що висів на якійсь брамі, а потім провів мене крізь таємний тунель, під вулицею і ще кількадесят метрів далі. Раптом несподівано ми опинилися в райському саду. Я не перебільшую. Навколо росли сосни, перемішані з пальмами; сік кокосів, що падали й розбивались об асфальт, стікав стежкою. Його злизувала з неї пара гарних вороних коней; а пара інших — гнідих — паслася трохи далі. Ми йшли тією стежкою, а між острівцями кущів пурхали кольорові пташки.
Ми проминули все це, а стежка почала п’ястися під гору.
По дорозі ми також проминули табличку «Власність Президента Абхазії — вхід заборонено». Біля неї стояло двійко агентів, покликаних стерегти ту територію, однак адміністратор махнув їм рукою, і вони нас пропустили. З-під наших ніг розбігалися гнило-зелені ящірки, а над головами верещали інші пташки. Врешті асфальт закінчився, а ми стояли біля зеленого будинку, на узбіччі гори. Картина була приголомшлива: пальми, ліс і бірюзово-блакитне море, що маячіло внизу.
— Це цілком секретне місце. Колишня літня дача Сталіна, — мовив адміністратор. — Він щороку приїздив сюди у відпустку наприкінці життя. Будинок, у якому ти ночував, збудували пізніше, але він теж належить до його володінь.