У сутінках перед світанком: історії непохитних

вступне слово

Коли розпочалося повномасштабне вторгнення Росії, ми всі зрозуміли — щось усталене у нашому житті закінчилося, а щось нове, невідоме починається. Завершився, з одного боку, напружений, але відносно спокійний етап у житті кожного українця. Натомість вибухнула Велика війна. Ми по-іншому почали сприймати ті цінності, які вважали даними нам за визначенням: гідність, воля, свобода. Усвідомили крихкість і цінність людського життя, бо кожна жертва — це велика ціна, яку ми платимо за нашу свободу.

Немає малої трагедії. Кожного трагедія — велика. І вкрай важливо зафіксувати ті моменти, які нам доступні в певний історичний відтинок. Чому? З одного боку, щоб задокументувати факти, емоції людини, яка є свідком чи жертвою трагедії. А з іншого — щоб відчути людяність, духовну силу, зокрема і свою. Бо, пізнаючи історії людей, самі починаємо усвідомлювати, що здатні співчувати, допомагати, перемагати свої слабкості, що можемо жертвувати, щоб допомогти іншим, і таким чином надати сенс тій жертві та стражданням. Зафіксований момент у час історичних зламів та змін у перспективі має велике значення для оцінки нашої духовної сили — як кожної людини, так і нації.

Що означає проживати війну усвідомлено? Це відчувати, що поруч нас з’явилися нові люди, нові ситуації, виклики, трагедії. Але, попри біль і руйнацію, формується нова сила, яка поширюється серед волонтерів, військових, добровольців, медиків, серед чужинців, які нам допомагають. Війна складається із цієї суми добра і зла, із суми окремих трагедій людини, сім’ї, регіону, народу та з нашої життєстійкості, яка формується просто зараз.

Коли ми з дружиною працювали над архівами й життєписами греко-католицьких священників, над історіями героїв, які боролися у час національно-визвольних змагань Другої світової війни, то шукали будь-яку найменшу інформацію й зачіпки: особисті спогади, згадки очевидців, описи місцевості, подій. І так зліплювали докупи факти й спогади, щоб змалювати глибшу і ширшу картину історій наших героїв. Під час цієї праці ми як історики усвідомили, наскільки важливо фіксувати момент — не тільки факт, а й також емоції, пов’язані з подією, особистий досвід. Читаючи спогади (а багато з них є нині опубліковані), розуміли — залежно від того, як далеко від часу події вони були записані, маємо обережніше ставитися до описів і трактування. Бо що більше часу пройшло, то більше людина дистанціюється від події, вважає певні деталі неважливими, багато забувається й опускається, емоції вже не ті. А якби їх записати відразу — вони були б для дослідників вкрай цінним джерелом.

«Малі історії Великої війни» — хроніка історій живих подій. Щойно події відбулися — команда зафіксувала їх наживо. Така фіксація є дуже цінною сьогодні, а через 10–15 років цей матеріал стане колосальною джерельною базою для істориків та інших дослідників Великої війни. Дякую групі волонтерів та всій спільноті за віддану роботу. У перші дні повномасштабного вторгнення ви від щирого серця з великою відданістю й жертовністю взялися за це завдання і не зупиняєтеся.

Працюймо далі, бо війна не закінчилася. Стіймо поруч з тими, хто є в потребі. Будьмо там, де сьогодні твориться історія кожної людини, бо вона є частиною історії усього українського народу. Боже, благослови нашу Україну і всіх тих, хто нині стіною стоїть за нашу незалежність.

Отець Богдан Прах,

віцепрезидент Українського католицького університету,

ректор УКУ (2013–2023)

передмова