Новітня війна. оповідання

мій батько — сепаратист

Данилко сидів у автобусі біля вікна і спостерігав за колоною різних автівок, що рухались їм назустріч. Ніби вже й звик бачити людей зі зброєю, але на блокпостах — військові зі справжніми автоматами і дуже сердиті. Можна роздивитись їх зблизька, навіть поговорити, але на запитання вони відповідають скупо. Обличчя вояків у масках, а з балаклави видно лише насторожені злі очі. Відчувши на собі погляд військового, хлопчина перелякано тулився до мами. Надіявся, що лише вона може захистити від усіх бід.

— Не бійся, сину, ми вже в безпеці, — шепнула на вухо мама і поцілувала в голівку. — Щойно доберемося до вокзалу, пересядемо в поїзд і завтра вже будемо в бабусі.

— А там нема війни? — пошепки запитав Данилко.

— Надіюсь, а ти сиди тихенько, бо попереду ще один пост, — попросила Галина, міцніше пригорнувши сина.

Відколи їхнє місто захопили «зелені чоловічки» і розв’язали війну на Донбасі, жінка жодної ночі не спала спокійно. У перші дні після початку військових дій збирали з настанням темряви теплі речі й ховалися в підвалі, щоб не потрапити під обстріл. Згодом бігати набридло, а може, звикли й не так боялися. З появою «зелених чоловічків» у місті смерть чатувала кожної миті, але найчастіше вночі, коли гриміли масовані обстріли. Хто по кому стріляє, зрозуміти важко, хоча місцеве радіо й телебачення переконують населення, що це «укропи» навмисне знищують своїх людей.

Галя народилась у селі на Вінниччині, де живуть миролюбні люди, і не вірила, що українці можуть стріляти в своїх. Тому хотіла якнайшвидше вивезти дев’ятирічного сина з пекла, в якому опинилися багато невинних людей. Та й чи зовсім невинних? Тепер уже не впевнена… Бо через масову пропаганду люди раптом повірили, що з Росією їм стане жити краще, хоча досі мали спокій і не бідували. Помірковані луганчани, які добре розуміли, що їх чекає, відразу виїхали до центральних областей України. Чоловік Галини, корінний луганчанин, вважав себе великим патріотом свого краю і не поділяв думки тих, хто в скрутний час залишав місто. Він був переконаний, що для нього це, може, якраз шанс стати тим, на що він заслуговує. Дискусії в пошуках золотої середини тривали довго, але переконати його виїхати всією сім’єю до батьків Галина так і не змогла. Наважилась ослухатися чоловіка, забрала сина й вирушила з міста, в якому не було вже ні роботи, ні умов нормального проживання.

Маршрутка, якою їхали переважно жінки з дітьми, зупинилася біля групи військових, на рукавах яких були нашиті шеврони «укроп». Данилко, перелякано тулився до мами, поглядаючи скоса на озброєних вояків. Вони перевірили документи і, побажавши щасливої дороги, пропустили маршрутку. Пасажири полегшено зітхнули, та щойно від’їхали на певну відстань, навперебій загомоніли. Дітвора набридала запитаннями, а батьки й самі не розуміли, що відбувається насправді. Люди покинули насиджені місця, де було власне житло, але втратили спокій. Впевненість у завтрашньому дню не виникла навіть тоді, коли опинилися на безпечній території. Мучила тривога, якої можна позбутися лише тоді, коли знайдеш притулок і засоби для існування. Галина цим не переймалася, бо батьки в селі від початку заворушень на Донбасі кликали їх повернутися на малу батьківщину.

— Мамо, «укропи» — фашисти чи бандерівці? — раптом запитав Данилко і змусив маму понервувати.

— Не задавай дурних запитань, — впівголоса сказала жінка й роз­зирнулася довкола. — Наслухався від тата дурниць, а тепер можеш поплатитися за свій язичок.

Данилкові набридло сидіти мовчки, кортіло поговорити хоч з кимсь, та щоб не злити маму, довелося потерпіти.

Пасажири біля вокзалу висипали з речами та дітьми з маршрутки й поспішили до кас. Тут шляхи вимушених утікачів розходились. Одні знали, куди їдуть, інші мали лише надію, що матінка Україна не дасть їм пропасти. Галина придбала квитки до Вінниці й полегшено зітхнула лише тоді, коли зайшли в купе потяга.

— Тепер уже можна розслабитися, — всміхнулася вона, дивлячись на сина.