Віндобонський апокриф

— Лови мене — або кинь!

Марта жбурляє цю фразу Стефанові в обличчя, немов рукавичку, — і стрибає з невисокого містка прямісінько в Дунай.

Кілька стурбованих міщан, котрі теж вирішили погуляти за містом, біжать до Стефана. Молода служниця, що походжала берегом із двома жовнірами, сплескує в долоні й вигукує: «Тоне, тоне!». Кучер, що чекає пасажирів (власне, тих міщан, котрі оце біжать), відкладає газету (знову не дочитав оголошення!) і розгублено позирає на блакитну річку крізь тонкі шкельця нового пенсне.

Ще квáдранс тому все було таким спокійним — вона приїхала сюди, одержавши його записку із запрошенням прогулятись.

Як завжди, весела та свіжа, ніби світанок над морем. Прибрана вишукано й зі смаком у білу блузу з мережаним комірцем і пишними рукавами, ясно-синю спідницю з високим паском на ґудзиках зі слонової кості: дорога тканина спадає долі рясними фалдами, кожен Мартин крок сповнений гідності та грації. На голові у дівчини солом’яний капелюшок із темно-синьою стрічкою й одним-єдиним павичевим пером.

Стефан завважує, як наближається її фіакр, підбігає до нього, ледь не збиваючи з ніг одного із жовнірів біля дороги, і, щасливий, немов хлоп’я, подає їй руку. Служниця, кепкуючи зі спантеличеного жовніра, проводить Стефана й Марту довгим поглядом. «Той чоловік їй у батьки годиться. Але вони дивляться одне на одного не так, як доня і тато. О ні!»

— Я не бачила тебе одинадцять годин — і вже скучила, — вона шаріється й опускає очі. — Не варто було цього казати?

— Я теж скучив, пташа моє, — може, й більше за тебе.

Він міцно стискає її долоню, і якийсь час обоє ідуть мовчки, надто схвильовані, аби дібрати слова. Простують під куполом травневого неба, ясно-голубого ближче до обрію й лазурового у височині; де-не-де пропливають білосніжні хмари — високі кучугури ванільного морозива, — і, може, тому в повітрі вчувається пряний дух ванілі? Чи то свіжий західний вітер доносить пахощі віденської випічки з пекарень та цукерень середмістя аж сюди?

— Потрібно було їхати на пленер із мольбертом і фарбами, хіба ж ні? — ронить вона, зупиняючись серед мосту й заворожено розглядаючи відображення хмар у ріці, що здається бездонною, як і небо.

— Та-а-ак… Тоді ти малювала би пейзаж, а я — тебе.

— Якби ти малював мене, я би не змогла зосередитись на роботі… Я все при тобі забуваю тепер… А власне! Знову ледь не забула! Бабуся збирається на південь цього літа — до вілли у Сан-Ремо, а я не можу з нею поїхати — не витримаю так довго без тебе. Може, ти згодишся бути її гостем і великодушно врятуєш мене від місяців туги?

Стефан дивиться на ріку — течія тут спокійна, вода глибока — і помічає квітку білої водяної лілії, дивується, а тоді чогось супиться, немов від зубного болю:

— І граф Естерхазі поїде теж?

— О так! Здається мені, вони з бабусею затівають щось. Ба часом буває просто одержима ідеєю повернути мені титул.

— Хтозна, можливо, одного дня вона свого діпне.

— Стефане! Ти зараз говориш так, ніби зовсім не знаєш мене.

— Я знаю тебе, але й таких жінок, як твоя бабуня, знаю теж.

— Поїхали зі мною, не зважай на графа, він мені противний, тебе я люблю.

— Ні, — хитає головою. — Не можу… Розумієш… Я маю поїхати в інше місце.

— Але куди?

— У краї, звідки я родом, і далі на схід.

— Ти їдеш у Карпати?!

— Як завжди. Пробач. Це ніби ковток повітря для мене… Складно після Відня з усією його манірністю їхати на курорт, щоб перебувати в оточенні графів, баронес і княгинь… Я не маю на увазі тебе.

— Я знаю. І знаю, про що ти, бо теж задихаюся серед них… Стефане… Візьми мене з собою, Стефане! Не їдь сам, чуєш?

— Це неможливо… Твоя родина обуриться. Нас не зрозуміють!

— Я поїду інкогніто! Хто в Карпатах що-небудь знає про моє походження? Ми будемо тими, ким є насправді — художниками, люблячими й вільними, коханий.

— Марто, я не можу. Ми й так постійно ризикуємо. Диво, що нас досі не викрили в академії.

— Так, це диво. Як вони всі розхвалюють твого вмілого учня, такого здібного хлопця, — Марта сміється дзвінким пустотливим сміхом, — а все ж іноді мені хочеться побачити їхні лиця, коли вони дізнаються правду.