Природа всіх речей

Попри це, Генрі вперто вів свої записи. Йому важило на тому, щоб усе було занотовано на письмі. Він розумів, що всякий освічений чоловік з жахом сахнувся б від його писанини, але заразом знав, що вона не потрапить на очі нікому, крім його дружини. Коли Беатрікс оклигає, то перепише його нотатки, як звикле, у власну книгу, і закарлючки Генрі, акуратно виписані її рукою, стануть офіційним літописом їхнього маєтку. Беатрікс — супутниця його життя, і то добра супутниця. Вона зробить це заради нього — як і виконає ще з сотню інших завдань.

Дасть Бог, скоро вона знову візьметься за хатні справи.

А то писанини з кожним днем більшає.

Частина перша

Cinchona Calisaya, Ledgeriana

розділ перший

Перші п’ять років свого життя Алма Віттекер справді була скромним подорожнім у цьому світі — всі ми в малих літах не більш як подорожні — отож її життя поки що не було ані шляхетне, ані надто цікаве: незугарне дівчатко збавило цей час без недуг і прикрих випадків, серед розкоші, майже не знаної в тогочасній Америці, навіть у заможній Філадельфії. А поки дівча підросте й знову прикує до себе нашу увагу, варто розповісти історію про те, як її батькові вдалося збити такі фантастичні статки. Бо року 1800-го то була не менша дивовижа, як і в усі інші часи, щоб неграмотний чоловік із бідної родини став найбагатшим жителем міста, а отже, шлях, яким Генрі Віттекер дістався до багатства, безперечно, вельми цікавий — хоч, може, й не шляхетний, чого й сам Генрі не заперечував би.

Генрі Віттекер народився року 1760-го в Ричмонді, селі на Темзі трохи вище за течією від Лондона. Він був наймолодшим сином у злиденній родині, де й без нього вже вистачало дітлашні. Хлопчик виріс у двох тісних кімнатчинах із глиняною долівкою й такою-сякою стелею. У горщиках на печі майже щоднини щось та й булькотіло, матір з чаркою не зналася, батько на сімейство руки не піднімав — одне слово, супроти інших тогочасних родин жили вони пишно. Мати навіть мала за хатою клаптик землі, де, мов істинна пані, вирощувала задля краси сокирки й люпин. Але сокирками й люпином Генрі було не здурити. Він змалечку спав коло стіни, за якою рохкали свині, й не бувало в його житті й хвилини, щоб злидні не завдавали йому сорому.

Хтозна, чи ображався б Генрі так сильно на свою долю, якби довкола не ясніло багатство, що на його тлі власна вбогість колола очі — проте хлопчак бачив довкруж не тільки статки, а й королівську розкіш. У Ричмонді височів палац, а навколо нього — прогулянкові сади, що звалися садами К’ю. Ними дбайливо й зі знанням справи опікувалася принцеса Авґуста, яка привезла зі собою з Німеччини цілий почет садівників, охочих перетворити справжні, скромні англійські луки на бутафорний царський ландшафт. На літо туди перебирався її син, майбутній король Ґеорґ ІІІ. Зійшовши на трон, Ґеорґ постановив собі перетворити К’ю на ботанічний сад, гідний будь-якого зі своїх суперників на континенті. Англійці — на своєму холодному, мокрому, відірваному від світу острові — пасли в ботанічному ділі задніх, і Ґеорґ III заповзявся наздогнати Європу.

Батько Генрі служив у садах К’ю садівником. Простодушний чолов’яга, він користав повагою своїх господарів — утім, не більшою за ту, що на неї заслуговує всякий простий собі садівник. Містер Віттекер мав дар до збирання плодів — і глибоку шанобу до дерев. («На відміну від інших, — казав він, — вони віддячують землі за турботу».) Якось він урятував улюблену яблуню короля, прищепивши паросток хворого деревця до міцнішого стовбура й добре замазавши те місце глиною. Щепа того ж року вродила, а невдовзі з неї можна було натрусити не один кошик яблук. За це диво король власною персоною охрестив містера Віттекера «Яблуневим Чаклуном».