Війна, що змінила Рондо

Місто, що називалося Рондо, було особливим. Повітря там було чисте і прозоре, ніби зіткане з найтоншого світла. А всі мешканці, незвичайні й дуже тендітні, вирощували квіти, плекали сади і парки, будували химерні будинки, розмовляли з птахами та рослинами, любили співати, малювати, писати вірші. І тішилися тому, що живуть у Рондо. Проте найбільше любили місто троє друзів — Данко, Зірка та Фабіян. У Рондо їх знав кожен.

Данко мав тіло тонке й прозоре і світився, наче ліхтарик. А найяскравіше світилося його серце. Він часто їздив міськими вуличками на ровері, наспівуючи мелодії з улюблених кінофільмів. До керма був прикріплений кошик, а в кошику лежав товстий атлас зі старовинними гравюрами рослин, квітів, дерев.

Фабіян — нащадок давнього роду шукачів скарбів — мав гострий нюх і зіркий погляд. Він був такий легкий, що незначний подих вітру міг би підняти його в повітря і віднести аж ген далеко, якби не срібний медальйон з карбованою літерою «F». Медальйон був важкий і масивний, а Фабіян ніколи не знімав його з шиї, тому впевнено тримався землі і Рондо.

Зірка вміла літати. Вона літала високо в небі й навіть могла виконувати складні фігури вищого пілотажу. Шурхотіла паперовими крильцями десь там, угорі, а потім списувала їх нотатками і замальовками зі своїх мандрів. Бо понад усе любила подорожувати.

Рондо славилося своїми дивовижними квітами. На центральній площі розташувалася гордість і окраса міста — велика оранжерея. У ній були зібрані рідкісні квіти й рослини з найвіддаленіших куточків планети. Але найдивнішим було те, що ці квіти вміли співати.

В оранжереї часто влаштовували концерти, головним номером яких було вокальне виконання рондо Моцарта. До міста з’їжджалися з усіх усюд, аби насолодитися цим неймовірним видовищем. А щоранку, як тільки сходило сонце, квіти хором виконували гімн міста, урочисто підводячи голівки вгору. До світла.

Щодня перед світанком Данко приїздив до оранжереї, бо любив розпочинати день співом. Разом із квітами. Він, як ніхто, вмів доглядати за рослинами. Пильнував, аби квіти добре себе почували, аби мали достатньо води і світла. А ще ретельно вивчав за атласом їхні довгі назви латиною, бо хотів знати й розуміти, котра квітка чого потребує найбільше.

Після обіду Данко зазвичай зустрічався з Фабіяном у кав’ярні за рогом, де вони обговорювали останні новини. А тоді вирушали в гості до Зірки. Хоч ніколи не були певні, чи застануть її вдома, бо Зірка дуже часто літала у свої далекі мандри і могла кілька днів поспіль не з’являтися у місті. Це був звичайний день у Рондо. Мешканці поспішали кожен у своїх справах. Данко прямував до своїх друзів, бо знав, що Зірка саме повернулася з мандрівки і мала купу нових історій та малюнків. Світило сонце, співали квіти й птахи. Все було, як завжди… І раптом усе стихло. А тоді настороженим шепотом прокотилось:

Мешканці Рондо не знали, хто така Війна. Вона з’явилася ніби нізвідки. Чорна і страшна. З гуркотом та скреготом поволі сунула в напрямку міста, несучи зі собою руїни, безлад і суцільну темряву. Все, до чого торкалася, зникало в густій непроглядній пітьмі. Але найбільшим жахом було те, що Війна на своєму шляху сіяла чорні квіти — сухі колючі бур’яни. Німі і без запаху, вони миттєво проростали з землі, спліталися в густі нетрі й затуляли сонце. А без світла витончені і беззахисні квіти Рондо почали слабнути та в’янути. Вони вже не мали сили підвести голівки до неба. І найгірше — вони взагалі перестали співати.

Данко, Зірка та Фабіян — відважні, проте дуже тендітні, — вирушили супроти Війни. Спершу вони намагалися заговорити з нею, просили її піти геть. Війна, не зважаючи на них, вперто сунула далі, а страшні машини, що служили їй, пішли в наступ. Вони клацали, шипіли, сипали вогняними іскрами та жбурляли гостре каміння. Один із каменів поцілив Данкові в груди, туди, де серце, і на його тілі з’явилася павутинка тріщин. Вогняні іскри влучили в Зірку, і краєчки її паперових крилець відразу обпалилися. А просто перед Фабіяном виросла чорна квітка і проколола йому ніжку.

Війна торкнулася кожного.