Коли я увійшов до кабінету, вона навіть не підвела очей — лише смикала нитку, що стирчала з крісла. Уранці та нитка ще трималася пришитою, але зараз було очевидно — вона стирчить. Ця дівчинка вміла показати світові, що так, як вона захоче — це найкращий варіант розвитку подій, точніше, єдиний. Якщо вона вирішила, що нитка має стирчати, значить, вона має стирчати. А якщо вам бракує розуму погодитися, вона діставатиме вас, доки ви пристанете на її варіант.
У мій кабінет дівчинка прийшла через звинувачення у побитті за обтяжливих обставин. На автостоянці супермаркету вона підійшла до старшої жінки та наказала їй вийти з машини. Жінка відмовилася, тож дівчинка витягла її з авто, скрутила та почала гамселити.
Як мило.
Що дивно, у поліційному рапорті було сказано, що коли все відбувалося — скручування та побиття, — до них підійшов охоронець і запитав жіночку, чи знає вона юну панну. У паузах між ударами старша леді повідомила, що ні, не знає. Охоронцю ще рости й рости до Шерлока Голмса.
Тож панночку арештували та кинули в камеру, а потім передали місцевим соціальним працівникам. Кілька днів на тиждень я приходив в офіс після обіду на зустрічі з дітьми та їхніми батьками, і цей згусточок радості потрапив до мого списку. Коли я запитав соціальних працівників, що з нею робити, вони лише знизали плечима. Що ж. Ця мала здатна витиснути знизування навіть з найнезворушніших плечей.
Отже, я заходжу в кабінет і, мушу зізнатися, знемагаю від цікавості. Такі діти провокують у мені допитливість, бо я хочу знати, чим вони схожі. Я одразу помітив, що юна істота біситься, — не лише з того, як уміло вона працювала з меблевою оббивкою, а й із темно-сірих грозових хмар, що висіли над її головою. Дівчинка так казилася, що мала власні метеорологічні умови. Літакам не рекомендовано залітати на її територію через турбулентність.
На ній були вигорілі потерті джинси низької посадки, модні серед підлітків, і чорний худі адідас. На ногах — яскраво-червоні кросівки. Я спіймав себе на думці, що з якогось дива згадав про клоуна Красті.
Я сів навпроти, і вона зробила типову для підлітків міну — «я тебе не бачу» — коли ми обоє знаємо, що вона мене бачить, але хоче дати зрозуміти, що я не достойний і поруху її зіниць. Так ми сиділи з хвилину, і я фізично відчував хвилі ворожості. Вона була мов злющий рій бджіл, чомусь схожий на 13-річну дівчинку.
По кількох хвилинах мовчанки — я дозволив їм тривати достатньо довго, щоб вона зрозуміла, що мені норм, — я розтулив рота:
— То як…
І тут бдзинь! Вона підіймає погляд — а там чиста лють.
У джунглях Південної Америки живе маленька жовта жабка Phyllobates teribillis, або листолаз жахливий. Виділення її шкіри такі отруйні, що однією особиною можна вбити сімох людей. Діти та собаки вмирали після того, як пили з водойми, куди ця жаба зловмисно занурила одненьку перетинчасту лапку.
У ту мить її очі були як та жаба.
— Іди в сраку, чувак, — харкнула вона на мене. — Я з тобою не розмовлятиму. Ти найбридкіший мужик у всьому сраному світі.
Гм.
Завдяки серйозній психологічній підготовці я спромігся одразу збагнути те, що мирне населення (непсихологи, як оце ви) могло проґавити: дівчинці я не сподобався. Я знав: вона розраховує, що вибила мене із сідла і я вибіжу з кабінету в сльозах. А от вона мені одразу сподобалася. Як не імпонувати людині, спроможній на таку грубість ще до того, як ти вимовиш бодай слово. Дорослі люблять іноді погрубіянити, але мало кому це вдається аж так жовчно. Якби та мала була ще прямолінійніша, вона вистрелила б у мене.
