Потерчата. Дитяча сповідь для дорослих, які так нічому й не навчилися.

...Цей старий парк сусідив з таким же старим кладовищем. Ніхто з людей в ці місця майже не навідувався, тож тутешні мешканці почувалися наче вдома. Інколи навіть можна було почути, як перегукувалися їхні душі.

Нараз я зупинився: переді мною стежку перетнув їжак. На мене він навіть не поглянув. Їжак похитувався на своїх м’яких лапках, начебто повертався з гарних гостей. Кілька разів він втішено чмихнув, мабуть, в тих гостях йому неабияк сподобалося.

На своїх колючках їжак ніс райське яблучко.

Точнісінько такі ж яблучка — маленькі, тверді і неймовірно красиві — рясно звисали із старої яблуні на дідівському городі. Вони аж просилися, щоб їх зірвали. Проте у того, хто їх куштував, щелепи одразу ж зводило судомою, такими вони були кислими.

Зате кращого взвару, який готувала з них моя баба, світ ще не придумав.

Згодом ці райські яблуні на нашій Черкащині перевелися. Їх замінили інші — симиренки, білий налив, анто­нівки, слави переможцям... А райські яблучка лишилися, певно, хіба що там, де їм і належало лишатися за назвою — у раю.

І, судячи з цього ось яблучка на рудих колючках, неважко було здогадатися, що їжак побував у гостях саме там і оце зараз повертається додому. Тільки як йому вдалося знайти туди шпаринку?

Я ступив йому навперейми. Хотілося розпитати, що там зараз діється і чи не бачив він випадково тих, кого я так щиро і невдячно любив у цьому житті.

Проте їжак, схоже, не був налаштований розводитися перед першим-ліпшим зустрічним. Він насторожено тицьнувся кирпатим писком у мій черевик, чмихнув, тепер вже незадоволено, і завернув у кущі.

Тієї ж миті непорушне до того листя стривожено затріпотіло, хоча довкола, як і раніше, стояла глуха, незворушна тиша.

“Зачекай!” — хотів я гукнути навздогін їжакові. Проте було вже пізно — за ним і слід прочах. Лише все тривожніше шуміло листя.

Точнісінько такий їжак проживав у нас майже за сім десятиліть перед цим.

...Цілими ночами шарудів він у нашому шкільному садку, але зранку, як тільки сусідка приносила пузатого глека з молоком, обов’язково з’являвся біля ґанку. Ми з татком наливали йому молочка у вищерблене блюдце і дивилися, як він, захлинаючись, пожадливо хлебче з нього. Потому їжак вдячно тицяв писочком у наші руки і знову дріботів до саду в своїх важливих справах.

Пізньої осені їжак сам видерся на ґанок і рушив, нікуди не завертаючи, прямісінько до нашого чуланчика. Там він позичив у мами всілякого ганчір’я, що валялося по кутках, з головою закутався у нього і заснув.

Я часто навідувався до нього. Їжачок був холодний і не ворушився. Татко сказав, що він спить. І не прокидатиметься аж до весни.

І от він щез. Мабуть, прокинувся і якимось дивом вибрався з хати. Щоправда, минулої ночі я крізь сон ніби чув якесь шурхотіння, але звідкіля я міг знати, що це прокинувся наш сонько! І де його тепер шукати — невідомо. Під ліжком його не було, і в запічку не було, і в сінях... Не інакше, як він скористався з того, що хтось із гостей забув щільно причинити за собою сінешні двері — і вислизнув надвір. От ще роззяви ці гості! Ну нічого, я з ними побалакаю.

Що в мене це виходило, я вже знав. Коли півроку тому мені привезли братика, то до нас почали сходитися всі, хто працював у школі разом з татом і мамою. І так вже їм було цікаво побачити мого Вікторика, що вони аж шиї витягували, мов ті гусаки, аби краще його роздивитися. А що вже сюсюкали, а що вже улюлюкали перед ним! І ніхто навіть не здогадався привітати мене з тим, що нарешті я отримав братика, якого так довго випрохував у тата з мамою.

І тоді я дуже розсердився. Став біля дверей і всім, хто приходив, сердито проголошував:

— Спочатку самі знайдіть в капусті свою дитину, а потім вже приходьте дивитися на чужих!

А вони чомусь починали так сміятися, що декого аж корчило від реготу. І чим більше я на них гнівався, тим більше вони сміялися. Проте всі як один запевняли мене, що вони обов’язково зроблять так, як я їм наказую.

Тож, мабуть, доведеться знову з ними побалакати, коли прийдуть.