Одного вересневого ранку, коли моїй першій доньці було два з п оловиною, а хатні справи, переробити які годі було й сподіватися, тягнулися без кінця-краю, у мене ні сіло ні впало заболів живіт. Раптове нестерпне печіння під грудиною змусило мене випростатися і вхопитися за живіт рукою. Такий біль я відчув уперше, і чомусь промайнула думка: це саме той біль, після якого дізнаєшся, що лишилося тобі недовго.
Гойдалки з болем тривали місяцями. Його можна було терпіти, і водночас, хоч як дивно, він виснажував. Іноді я аж присідав через нудотне відчуття жару — стугонливе печіння праворуч від серединної лінії, майже під ребрами. Як і більшість, я залишав без уваги чимало неприємних відчуттів — від гриж, каменів у нирках, зламаних ребер, розірваних сухожилків, марафонів, бойових патрулювань, поранень бензопилою, — і цей біль не став винятком.
За кілька місяців народилася друга донька, а ще кілька місяців по тому почалася епідемія коронавірусу. Старша, Зена, ще не ходила до школи, тож ми змогли перебратися з Нью-Йорка до усамітненого маєтку на Кейп-Коді. Наш будинок, споруджений 1800 року, стояв у кінці ґрунтової дороги, а навколо височіли соснові ліси, власність федерального уряду. Частину території займала органічна ферма, на якій господарювали друзі, що також мешкали в маєтку. Ми заготовляли, сушили, а потім кололи дрова, відганяли від курників койотів і лисиць, продавали продукти та прибирали дерева, повалені впоперек доріг буревіями.
Лагідну зиму змінила холодна нескінченна весна, а червень приніс спеку й південно-західні вітри, від яких по обіді воду в бухті вкривали брижі, а калюжі та підвіконня — яскраво-зелений пилок. Через коронавірус Зена не спілкувалася з іншими дітьми, а людська раса для неї обмежувалася переважно мною, моєю дружиною, парами з ферми та родиною вгору по дорозі з двома дівчатами-підлітками. Якось ми із Зеною вирушили помалювати крейдою на асфальтованій дорозі, а наступного ранку повернулися перевірити, чи пережили малюнки зливу, що періщила аж до ранку. Від Зениних зусиль не залишилось ані сліду.
«Дощик не вчинив би так, якби побачив, які вони гарнюні», — сказала Зена. Ось у чому проблема, подумав я: ми поняття не маємо, чи помічає нас Всесвіт узагалі, що вже казати про те, чи є йому до нас діло. Набагато пізніше, коли я намагався зрозуміти, чому цілих пів року ігнорував біль у животі, то спромігся на єдине пояснення: я повірив у те саме, що й моя донька, але в дорослій версії. Звісно, Всесвіт не стирає з лиця землі хороших людей безпричинно, подумав я. Звісно, Всесвіт не стирає з лиця землі батьків малечі.
Одного раннього ранку, коли за вікном спальні тільки-но почали вимальовуватися обриси світу, мене висмикнуло зі сну видіння: моя дружина з доньками ридають в обіймах одна одної, а я в цей час дивним чином завис над їхніми головами. Я кричав і махав руками, але вони навіть не підозрювали про мою присутність. Звідкись прийшло усвідомлення, що я відійшов в інший світ і вже нічим не можу їх розрадити; вони назавжди стали недосяжні для мене. А ще виявилося, що помер я через несерйозне ставлення до життя. «Ти міг робити що завгодно — хай навіть у шахи грати, — а натомість вирішив померти», — так пояснив мені голос. Я легковажив, а тепер було запізно.
Я прокинувся охоплений душевною мукою і соромом. У сірому світлі, що пробивалося крізь вікно, мені вдалося розгледіти обличчя дружини й доньок. За ліжко нам правив великий матрац, покладений на долівці, і найчастіше Зена вкладалася між мною і Барбарою. Шестимісячна Анджела спала з іншого боку. Зрештою, я не відійшов в інший світ, а залишався в ліжку зі своєю сім’єю. Я підсунув руку під Зену, яка уві сні інстинктивно перевернулася до мене і вмостила голівку на моєму плечі. Відчув, як міжзоряну порожнечу смерті поволі заповнює людське тепло, доторк і подих. Із часом починають втішати вже не батьки, а діти, і для мене ця мить настала на світанку одного червневого ранку у віці п’ятдесяти восьми років.
