Щоразу, читаючи лекції майбутнім батькам про розвиток мозку немовлят, я робив помилку. Вважав, що батьки прийшли по смачну порцію науки про мозок зародка — трохи біології нервового гребеня тут, трохи міграції аксонів там. Але після кожної лекції під час сесії запитань-відповідей батьки цікавилися тим самим. Якогось дощового вечора в Сіетлі першим запитанням однієї помітно вагітної жінки було: «Чого може навчитися моя дитина ще в утробі?». Інша жінка запитала: «Що станеться з нашим шлюбом, коли ми принесемо немовля додому?». Третє запитання владним тоном пролунало від майбутнього батька: «Що я маю зробити, щоб моя дитина вступила до Гарварду?». Занепокоєна мати поставила четверте запитання: «Як мені зробити свою дівчинку щасливою?». І п’яте запитання пролунало від шляхетної на вигляд бабусі: «Як мені виховати онуку порядною людиною?». Жінка перейняла на себе батьківські обов’язки наркозалежної доньки, і їй не хотілося, щоб дитина повторила материну долю.
Хоч як я намагався перевести розмову до езотеричного світу нейронної диференціації, батьки знову і знову ставили ці п’ять запитань у різних варіаціях. Нарешті я зрозумів свою помилку. Я давав батькам «вежу зі слонової кістки», а вони потребували «мила кольору слонової кістки». Тому ця книжка не стосуватиметься природи регуляції генів у розвитку ромбенцефалону. «Правила розвитку мозку дитини» відповідатиме на практичні запитання, які я повсякчас чую від своєї аудиторії.
«Правилами розвитку мозку» я називаю наші безперечні знання про роботу мозку в ранньому дитинстві. Кожне з них постає із ширших прошарків поведінкової психології, клітинної та молекулярної біології. Кожне здатне допомогти новоспеченим матусям і татусям подолати страх, доглядаючи безпорадну маленьку людину.
Я, звісно ж, розумію потребу відповідей. Перша дитина — це мов ковток п’янкого напою, навпіл замішаного на щасті і страху та запитий відром змін, про які ніхто не попереджав. Знаю це з власного досвіду: в мене двоє хлопчиків, і обидва — з доважком приголомшливих запитань, проблемної поведінки і без жодних інструкцій. До того ж я швидко збагнув, що це ще не все, з чим вони прийшли. Діти володіли гравітаційною силою, яка витягувала з мене надзвичайну любов і незламну відданість. Вони були магнетичні: я не міг відвести погляду від їхніх бездоганних нігтиків, чистих оченят і зворушливо скуйовджених чуприн. Перед народженням молодшого сина я зрозумів, що любов можна розділити на безмежність, не зменшуючи при цьому жодної її окремої частинки. У батьківстві справді стає можливим множення шляхом ділення.
Як науковець, я добре усвідомлював: спостерігати за розвитком дитячого мозку — це немов сидіти в першому ряду, споглядаючи біологічний Великий вибух. Мозок зароджується з однієї клітини в утробі, тихо, як таємниця. За кілька тижнів він уже множить нервові клітини з астрономічною швидкістю — вісім тисяч за секунду. А за кілька місяців — уже на шляху до того, щоб стати найдосконалішою мислячою машиною у світі. Ця містерія породила в мені не лише захоплення та любов, а й запитання та занепокоєння.
Батьки потребують фактів про виховання своїх дітей, а не лише порад. На жаль, ці факти важко знайти у горі книжок із питань батьківства, яка невпинно зростає. Їх неможливо відшукати у блогах, повідомленнях, передачах, розповідях свекрухи та всіх родичів, які коли-небудь мали дітей. Навколо стільки інформації. Батькам важко второпати, чому вірити.
У науці чудово те, що вона не пристає ні на чий бік і не бере полонених. Щойно збагнеш, яким дослідженням вірити, вимальовується загальна картина і міфи розвіюються. Щоб здобути мою довіру, дослідження мусить пройти «чинник скептика». Перш ніж потрапити в цю книжку, дослід має бути оприлюднено в широко цитованій літературі та успішно відтворено. Деякі результати дістали підтвердження десятки разів. Якщо я робитиму виняток для передових, надійних, але ще не перевірених часом експериментів, зазначу про це окремо.
