Життя спочатку

Розділ 1

КОЛИ СТИХЛИ ОСТАННІ ЗВУКИ генеральної репетиції, акторам театру «Лавровий вінок» не лишилося нічого, крім як стояти мовчазними та безпорадними і дивитися поверх рампи на порожню залу. Вони ледве наважувалися дихати, коли невисока зосереджена фігура режисера виринула з-поміж голих крісел, аби приєднатися до них на сцені: він, хекаючи, притягнув з-поза куліс розкладну драбину, подолав половину її щаблів, а тоді, кілька разів прокашлявшись, озирнувся і повідомив акторам, що вони — гурт збіса талановитих людей, із якими приємно працювати.

— Це була нелегка справа,— сказав він, зблискуючи окулярами і пильно роздивляючись сцену.— У нас було багато складнощів, і, щиро кажучи, я більш-менш змирився з тим, що не варто очікувати забагато. Ну, слухайте: може, це звучить і банально, але щось трапилось тут цього вечора. Сидячи он там, я раптом глибоко в душі відчув, що ви вперше від усього серця вкладаєтеся в те, що робите.— Він ковзнув пальцями по кишені сорочки, ніби мав намір показати, яка проста фізична річ серце, а тоді склав ту саму долоню в кулак і мовчки повільно потрусив ним, витримавши драматичну паузу і заплющивши одне око, поки його волога нижня губа не розпливлася у виразі тріумфу і гордоти.— Повторіть це завтра,— додав він,— і це буде збіса гарний виступ.

Вони могли би розридатися від полегшення. Натомість, крізь тремтіння, вони плескали в долоні, і сміялися, і цілувалися, і хтось пішов за ящиком пива, і всі співали біля піаніно в залі, аж поки не настав час усім погодитися, до того ж одноголосно, що час закруглятися і йти, щоби як слід виспатися.

— До завтра! — гукали вони, щасливо, мов діти.

Їдучи додому під ясним місяцем їм забажалося опустити вікна автівок, аби впустити повітря, просочене цілющим ароматом вологої глини та первоцвітів. І вперше багато з них дозволили собі визнати, що настала весна.

То був 1955 рік, а місцем дії слугував закуток на заході Коннектикуту, де три розрослі селища нещодавно з’єднали широким і шумним шосе, що мало назву «хайвей-12». «Лавровий вінок» був аматорським театром, але дуже серйозним, акторів ретельно добирали з-поміж молоді трьох містечок, і це мав бути їхній дебют. Усю зиму, збираючись у вітальнях для захоплених розмов про Ібсена, Шоу та О’Ніла, для голосування, на якому поміркована більшість обрала «Скам’янілий ліс» Роберта Шервуда, а потім і для попереднього кастингу, вони відчували, що їхня залученість зростає щотижня. Поміж собою вони могли вважати режисера смішним коротуном (яким він і був у певному сенсі: здавалося, що він не здатен говорити інакше як дуже щиро, і часто завершував свої ремарки, легко хитнувши головою, від чого його щоки здригалися), але він їм подобався, вони його поважали і цілковито вірили у більшість із того, що він говорив.

— Будь-який спектакль заслуговує на те, щоб актор викладався на повну,— сказав він їм одного разу. А іншого разу додав: — «Пам’ятайте про це. Ми не просто ставимо п’єсу. Ми започатковуємо місцевий театр, а це досить-таки важлива справа».