Норфервілль

1996

Останній келих вочевидь був зайвий, але сп’яніння огорнуло Леону м’яким і ніжним коконом, з якого їй не хотілося виринати. Її подруга Мая, що сиділа поруч, уже давно перетнула цю межу. Вуста дівчини лисніли від мішанини кленового сиропу, червоного вина та горілки, а голова її кивала в такт північноамериканській музиці, що лунала в залі. Невдовзі вона вже буде в такому стані, що краще їй не показуватися батькам на очі. Леона цмокнула в губи юнака, що сидів праворуч від неї. Його звали Тодд.

— Ми з Маєю вже підемо.

Тодд не запропонував їх відвезти — він був надто зайнятий випивкою з друзями. Адже занять у них завтра не було, а вечір тільки починався.

Леона підвелася, надягла своє зимове пальто, важезне, мов куленепробивний жилет, шапку, рукавички на підкладці зі шкіри лося, і поторсала подругу:

— Ходімо, Має! Нам пора повертатися додому.

«Віхола» була, без сумніву, найстаромоднішим баром у всьому Квебеку: на стінах висіли фотографії мандрівників у фетрових капелюхах, над барною стійкою красувалися прикріплені роги північного оленя, у залі стояли кольорові столи 1970-х років. Але в Норфервіллі «Віхола» залишалася одним із нечисленних місць, де можна принаймні ненадовго втекти від нудьги. Тут збиралися гірники компанії Iron North Company, які мешкали в бараках, білі містяни, а також нечисленні корінні жителі інну{2} з резервації Папакассік, причому, як правило, не контактували між собою, наскільки це можливо. Незважаючи на все це, регулярно розгорялися сутички, що підживлювалися ненавистю, яка налічувала понад століття, відтоді як на кордоні між провінціями Квебек та Ньюфаундленд і Лабрадор місіонери з Півдня відкрили колосальні родовища заліза. Тоді вони вторглися на землі індіанців, привізши з собою велику кількість вибухівки й важкої техніки. Норфервілль здавався осередком насильства, ніби виріс із самих глибин Пекла.

Дві шістнадцятирічні дівчини від народження мали кригу в жилах, тому їм не було надто холодно, коли вони вийшли з закладу. Хоча температура надворі була мінус шість градусів. Того березневого вечора ліхтарі випромінювали помаранчеве світло на товстий шар снігу. За годину до опівночі центральна вулиця міста скидалася на стару декорацію до фільму жахів. Один за одним стояли похмурі магазини з блідими фасадами, між якими розкинулися великі порожні простори — треба сказати, що тут не бракувало місця для забудови. Порожній похмурий Норфервілль у всій своїй красі. Тут будь-якої миті можна побачити бурого ведмедя, що ховається між двома сміттєвими баками.

Життя, якщо його можна так назвати, відновлювалося лише о шостій годині ранку із шумом снігоприбиральних машин, потім о сьомій тридцять відчинялася продуктова крамниця «Магазинчик на розі», а за нею — автомайстерня «Відремонтуємо все» і господарський магазин «У Джона», де можна знайти майже все. День за днем нескінченно повторювався той самий сценарій. Навіть якби Земля перестала обертатися, місцеві жителі навряд чи це помітили б.

Трохи далі дорогою розташовувалася школа Непорочної Діви Марії. Дві подруги ходили до цієї школи з самого дитинства і зараз навчалися у випускному класі. Якщо вони захочуть здобувати освіту далі, то невдовзі їм доведеться поїхати навчатися до загальноосвітнього та професійного коледжу до найближчого міста — Септ-Іль. Утім, тут, у найпівнічнішому містечку Квебеку й одному з найвіддаленіших куточків планети, саме поняття наближеності досить відносне: до Септ-Іля вісімсот кілометрів, і щоб дістатися туди, треба проїхати тринадцять годин єдиним потягом, який за нормальних умов курсував двічі на тиждень. Звичайно, тут працював крихітний аеропорт, але квитки надзвичайно дорогі, а невеликі літаки, які могли тут приземлятися, були зарезервовані для перевезень гірників — це називалося «fly-in fly-out». До Норфервілля не вела жодна дорога. Жодна дорога не давала можливості виїхати звідси. Це містечко було мов похмура в’язниця посеред тайги.