Френсіс Скотт Фіцджеральд
Великий ґетсбі
Укотре присвячую Зельді
Вдягни злотий циліндр,
щоб їй сподобавсь;
як зможеш, то дострибни до гілля,
щоб скрикнула: «О золотий колобус!
Будь мій, а я — твоя!»
Томас Паркі Д’Інвілліерс
РОЗДІЛ 1
Колись, як я був іще молодий та вразливий, батько дав мені пораду, котру я відтоді знай кручу і так і сяк у голові.
«Якщо тобі закортить когось огудити, — сказав він мені, — ти просто пригадай, що комусь у цьому світі не випало стільки переваг, скільки дісталося тобі!»
Та більш нічого й не додав. Але ми з ним завжди спілкувалися недомовками, то я втямив, що він вклав у ці слова куди більше, ніж вони промовляли самі собою. Завдяки цьому в мені розвинулася схильність бути стриманим у всіх судженнях, і ця звичка допомогла відкритися переді мною стільком цікавим натурам, а з іншого боку — зробила мене жертвою стількох невиправно докучливих людей. Нездоровий розум хутко вловлює цю стриманість у цілковито нормальній людині, й квапиться вчепитися за неї, і тому в коледжі мене часто несправедливо звинувачували в політиканстві, бо мені звіряли таємні муки шалені, навіть незнайомі мені молодики. А я ж зовсім не домагався аж такої довіри — не раз, і не два, завваживши декотрі непомильні знаки вже набухлого довірчого зізнання, я починав удавано позіхати, чи з головою поринав у читання, а чи відлякував небажаного сповідника вибухом легковажної балакучості, — позаяк ті щирі сповіді молодиків, чи вирази, в яких вони виливаються, то все зазвичай плагіат і ще ж, як на те, й підіпсований очевидними недомовками. Стриманість у судженнях — це ж запорука невичерпної надії. Я й досі побоююся випустити щось із уваги, хай-но забуду, що, як мій батько не без снобізму зауважував, а я по-снобістськи повторюю, природа нерівномірно наділяє людей чуттям до основоположних моральних цінностей.
Ну а зараз, ось так нахвалившись моєю терпимістю, я мушу визнати ще й те, що вона таки має межі. Людська поведінка може ґрунтуватися або на твердій скельній породі, або ж на хлипкому болоті, але коли хтось переступає через певну межу, тоді мені байдуже стає, на чому там вона ґрунтується. Коли я минулої осені повернувся зі східної частини Нью-Йорка, мене пойняло одне-єдине бажання: аби світ упхався в такий собі моральний мундир і завмер, мов на команду «струнко». Мене більше вже не тягло до бурхливих виправ у привілейоване зазирання до закапелків людських сердець. І для одного лишень Ґетсбі — чоловіка, що надав своє ім’я цій книзі, — я робив виняток із такої моєї реакції; для Ґетсбі, хто для мене немовби втілення усього, що я щиро, не награно, зневажаю. Якщо людська особистість являє собою таку собі неперервну низку послідовних жестів, то з нього просто перла якась пишна розкіш, певна вивищена чутливість до обіцянок життя, от ніби його щось пов’язувало з однією із тих хитромудрих машин, котрі реєструють землетруси на відстані десятків тисяч миль. Ця здатність миттєво відгукуватися не має нічого спільного з тією розхляпаною вразливістю, яку пойменовують «творчим темпераментом», — був то якийсь надзвичайний дар сподівання, така романтична готовність, якої доти ніколи, в жодній іншій людині, я не подибував та й навряд чи ще коли і хоч би в кому здибаю. Ні, Ґетсбі таки виправдав себе насамкінець, бо ж саме те, що чигало на Ґетсбі, саме той отруйливий порох, що хвостом вився за вихором його мрій, — ось що заступило на час мою цікавість до людських неплідних печалей та швидкоплинних піднесень.
Моя заможна родина ось уже третім поколінням відіграє шановану роль у житті нашого середньозахідного містечка. Карраваї — це цілий клан, і, згідно з родинними переказами, він відлічує родовід аж від герцогів де Баклуш, хоча родоначальником нашої гілки годиться вважати брата мого діда, що прибув сюди п’ятдесят першого року, послав когось замість себе повоювати в Громадянській війні й започаткував власну справу в торгівлі залізом, яку й досі провадить мій батько.