Абрикосова книгарня

У прочинену кватирку, з якої я щойно зірвав павутиння, вливався океан весняних запахів. Запилюжена шибка нагадувала імлисті пейзажі, серед яких я ледве роздивився власне відображення — спантеличеного неголеного чоловіка. Те замурзане скло стало дзеркалом, що відбивало мої прожиті та непрожиті роки. Я сумно всміхнувся відображенню (радше, щоби підбадьоритися, переконати себе, що не втнув найбільшу за своє життя дурницю) й раптом стрепенувся: знадвору прилинув незабутній аромат абрикосового цвіту. Він, наче чарівною долонею, турботливо стирав бруд і з вікон, і з того далекого минулого, заради якого я поставив на кін своє теперішнє та, найімовірніше, і майбутнє...

* * *

— Міську! Міську! А най тя шляк трафить! Ти що оглух?! Іди їсти!

Я завжди добре чув, коли мене кликала цьоця. Її важко було не почути. Цьоця Кася перекрикувала навіть грім. Вона сама була громом.

Зачувши перші звуки її кличу, я кидав найцікавіші забавки: вилазив із найвдалішої схованки, лишав Ромкові всі нелегко виграні камінці, припиняв гойдати Іренку, до якої тільки наважився озватися. Ох, а що я міг удіяти? Мусив бігти. Бігти стрімголов, не озираючись, не зважаючи на кпини та прокльони, які частенько наздоганяли мене. Бо що довше я біг, то більше змінювався колір цьоциного облич­чя. Якщо встигав до ясно-бурякового, вважайте, щастило. Тоді разом із зупою мене тільки по зав’язку напихали гнівними монологами про те, яке я невдячне порося, що зо­всім не шанує бідну, стару цьоцю, гризучи її печінки та нерви. І від тих слів зупа справді починала віддавати печінкою та ще хто­зна-чим. Можливо, цьоциними нервами? Апетит зникав. Але я домучував обід, тому що, не приведи Боже, було його не доїсти. Від такого нахабства ясно-бурякове обличчя цьоці доварювалось у власному соку до брунатно-­бордового. Цей колір не віщував нічого хорошого. Єдиним порятунком для мене тоді ставав вуйко Стефан і його «Абрикосова книгарня»...

Вуйко Стефан був видатною людиною. Так завжди говорила цьоця Кася. Тому років до десяти я справедливо вважав, що видатне — то дуже високе. Вуйко був таким височенним, що легко діставав рукою до ластів’ячих гнізд на нашій веранді.

Певне, у років п’ять мама вперше познайомила мене з вуйком Стефаном і цьоцею Касею. Ну, як познайомила? Просто одного разу я побачив їхню дивну пару на порозі дому пані Рузі, у якої ми з мамою винаймали крихітну комірчину, що правила нам за кімнату. Угледівши цих пишно вбраних осіб, я вирішив, що до нас завітали персонажі з казки — велетень і чарівна пані-гора.

Тоді я ще нічого не знав про нашу заплутану сімейну історію. Одначе з того візиту зрозумів, що високий огрядний чоловік є рідним братом мого покійного тата, а мама ненавидить його так само, як і чепурну гороподібну пані, яка гидливо витирала хустинкою стільця, перш ніж на нього сісти.

Оце й усе, що я втямив після першого знайомства з вуйком і цьоцею. Мама поспіхом витурила непроханих гостей із нашої кімнати і начебто з нашого життя. Повірте, я би легко забув про існування цих двох (у п’ять років знайдуться набагато цікавіші справи), але за декілька років дивна парочка знову вигулькнула на моєму життєвому небовиді. Наші з мамою справи тоді йшли геть кепсько...

Мама була чудовою кравчинею. За татового життя до неї навідувалося чи не пів міста, щоби пошити обновку, підгорнути обрус, укоротити чи розпустити дитячий одяг. По сукні ж охочі шикувалися в чергу. У нашому великому світлому домі мама навіть облаштувала свою майстерню. По смерті ж тата все змінилось — і для мами, і для мене.