Книжкова баржа

Часто, от саме так, як тепер, месьє Одинак сидів у літній кухні своєї прованської садиби, розтирав між пальцями гілочки розмарину чи квіти лаванди, вдихав, заплющивши від насолоди очі, цей найінтимніший аромат Провансу і працював над «Великою енциклопедією помірних емоцій».

Він саме перегорнув свої записи на літеру К і записав: «Кухонна втіха. Таке почуття з’являється, коли на плиті булькає щось несказанно смачне, шибки в кухні запріли від пари, а кохана людина за мить сяде поруч за стіл і дивитиметься на тебе в перервах між двома ложками (див. Життя)...». Коли ж у цей момент здалеку до нього долинув характерний звук скутера, на якому хтось з усією рішучістю безстрашно ввімкнув першу передачу і взявся підійматися крутим схилом. Одночасно зі звуком скутера задзеленчав телефон.

Тут, у горах департаменту Дром, вони були так далеко від захеканого світу, що поштарці Франсін Бонне потрібно було добрих десять хвилин, щоб на жовтому поштовому скутері піднятися сюди. А підіймалась аж сюди вона лише тоді, коли мала вручити бандероль, яка не вміщалась у поштову скриньку в долині.

Тож у нього ще був час, щоб відповісти на телефон. Номер, з якого телефонували, він добре знав.

— Мадам Ґуллівер? — видихнув він у слухавку.

— Щирі вітання з днем народження, а ще ви отримаєте пошту від Жозе Сарамаґу, — випалила вона, не привітавшись.

— День народження завтра, а якби пан Сарамаґу й справді мені написав, то я був би подивований. Він на цей час, на жаль, уже мертвий.

— Ай, ну вас! Цей час — контрабас! Що ж, очевидно, цей факт не стримав його від наміру написати вам.

«Ну от, будь ласка, — подумав Одинак, — у вічності час смерті вже не має жодного значення, а це означає, що мертві не можуть постарішати, а отже, можуть писати листи».

— І що ж там пише месьє Сарамаґу?

— Цим листом вас зобов’язують тримати таємницю. Ні­хто не має дізнатися від вас, що після «Сліпоти» і «Прозріння» було ще продовження — «Мрійництво».

— Зрозуміло. Здається мені, що справа з дотриманням таємниці вдалася цілковито.

— Ви про що, месьє Одинак? Ви ж мені ані словечка не сказали. Хочете знати, про що там іще йдеться, в тому листі?

— Ви маєте на увазі, про що йдеться в листі, адресованому особисто мені? Звісно, цікаво було б дізнатися.

Іронія була так само не відома Клодін Ґуллівер, як і меланхолія. Паризька сусідка Одинака обожнювала життя, цокала своїми яскравими пантофлями-човниками на височенних підборах, немов пританцьовуючи по життю, хапалася за розваги й забави і щедро обдаровувала теплом, не чекаючи, поки її про це попросять. І страшенно любила бути в курсі подій. Насамперед подій, які стосувалися її сусідів на вулиці Монтаньяр, 27, у Парижі, а ще подій решти світу, які теж жодним чином її не стосувалися.

Окрім її любові до яскравих пантофель-човників на височенних підборах і до галантних коханців, мадам Ґуллівер останніми роками взяла собі за звичку виймати пошту месьє Одинака. І якщо щось видавалося їй не надто інтимним, вона це, перш ніж відіслати йому в департамент Дром, ані на мить не засумнівавшись у доцільності, перечитувала сама. Мабуть, усе ж у котрийсь із наступних приїздів до Парижа, коли він їхатиме навідати своїх батьків, які ставали дедалі немічнішими, йому доведеться завести з нею розмову про її новотвір «не надто приватні листи».

З іншого боку, Клодін Ґуллівер була його спільницею, незамінною в роздобуванні скарбів минулих часів, а саме рукописів. Іноді траплялося, що відомі колись письменниці й автори доходили до такого моменту у своєму житті, коли про них казали: «Вона була неперевершена..; у молодості він був на висоті...». Й от наставав час, коли нові наклади їхніх творів переставали друкувати, їхні книжки зникали з полиць у книгарнях, випаровувалися з колективної пам’яті, їхня праця перетворювалася на невидиму. Ось тільки життя ще аж ніяк не завершувалось, виписки за банківськими рахунками викликали депресію, а діти й онуки мали свої плани, тож терміново потрібно було роздобувати гроші.