Жаклін у Парижі

Це художній твір, але він спирається на справжнє життя Жаклін Був’є, Джона Маркванда-молодшого, родини де Ранті та інших людей, які жили в Парижі після війни. Отже, мені було важливо змалювати їхні історії якнайточніше, на основі історичної інформації. Усі добре знають, що Жаклін Був’є Кеннеді Онассіс була замкнутою і стриманою, а її особисті документи здебільшого недосяжні для широкого загалу. І знаємо ми про неї насамперед зі спогадів інших — друзів, рідних і ворогів. У цій книжці я спробувала показати її емоційне життя, передусім у зв’язку з подіями тієї доби, але й не відходити від фактів.

Узимку 2019-го я поїхала в Париж, щоб пройтися слідами Жаклін Був’є для статті про подорожі в New York Times. Я знала, що вона там навчалася з 1949-го по 1950-й і назвала цей період «вершиною свого життя, найбезтурботнішим роком»; із цих слів я вибудувала безглузде припущення, що повоєнний Париж був оптимістичним, красивим і радісним. Я не врахувала ні горя, яке ще не вщухло після окупації, ні пошкоджень — слідів від куль, бруду й занедбаності, яка пошрамувала місто, — ні крихкого стану Франції, та й усієї Європи, до запровадження плану Маршалла. Читаючи про політичну нестабільність у повоєнній Франції, я збагнула, що то був складний період, а історія про рік, який Жаклін прожила за кордоном, значно перевищувала потенціал статті про подорожі.

Для статті я мала честь узяти інтерв’ю в Клод дю Ґранрю (у дівоцтві де Ранті), з якою жила Жаклін. Ми розмовляли в її сонячній квартирі неподалік від Пале-Рояль. Колишня заступниця мера Санлісу, містечка на півночі Франції, вона досі активно залучена в діяльність UNADIF — організації, яка вшановує пам’ять депортованих, заарештованих і зниклих учасників Руху опору, а також їхніх сімей. У 2020-му вона отримала від уряду Франції орден Почесного легіону.

За філіжанкою кави й темним шоколадом Клод дю Ґранрю змалювала дівчину, яка твердо вирішила узяти все від французького досвіду. «Її називали тільки Жаклін. У жодному разі не Джекі, — сказала Клод. — І я ніколи не зверталася до неї англійською. Жодного разу». Вона розповіла про теплі навушники, шарфи й рукавиці, які захищали Жаклін від пронизливого холоду на Авеню-Моцарт, і про щиру симпатію між Жаклін і своєю матір’ю, графинею де Ранті. Згодом із мемуарів дю Ґранрю «Фортепіано й віолончель» я дізналася більше про її батьків, їхню діяльність у шпигунській мережі «Альянс», страждання в німецьких концтаборах, загибель батька й силу матері. Графиня де Ранті до кінця днів палко захищала права жінок, депортованих із Франції за співпрацю з Рухом опору; вона вимагала у влади Франції тих самих прав і визнання, які мали чоловіки в аналогічному становищі.

Жіслен де Ранті із сином Крістіаном справді жили на Авеню-Моцарт, але подробиці цього періоду її життя невідомі широкому загалу. Жіслен — це збірний образ. Я поєднала її історію з історією старшої сестри де Ранті на ім’я Крістіан, яка вийшла заміж і в 1949 році вже не жила вдома. Як і батьки, під час війни Крістіан була дотична до «Альянсу» й удостоєна за це орденом Почесного легіону. Вона похована на кладовищі Пер-Лашез поряд із чоловіком, Жільбером Божоленом, також членом «Альянсу» і героєм Руху опору.

Другий шлюб Жіслен із підприємцем Жан-П’єром Маршалом був довгим і щасливим, а в 1991-му вона була багатою вдовою, яка жила між Женевою і Муженом, гірським селом на Лазуровому узбережжі. Коли вона чомусь не прийшла на два обіди поспіль, поліція приїхала на її віллу та знайшла в підвалі закривавлений труп зі страшними забоями на голові й тілі. Єдиною ґрунтовною зачіпкою стали два написи на дверях підвалу: «Omar m’a tuer» — «Мене вбити Омар», — написані кров’ю і, що неабияк шокувало французьких журналістів, із грубою помилкою. Як жінка з освітою та статусом Жіслен Маршал могла припуститися такої примітивної орфографічної помилки і сплутати дієслово з інфінітивом? Це помилка спантеличеної жінки на порозі смерті чи пастка?