Багряний зріз. Сім історій про смерть і книжки

1

— Що б ти порадила тим, хто теж хоче стати блогером? Якісь інсайти з власного досвіду?

Хлопчина з нашивкою двох котячих лап на сорочці підсунув пухнастий мікрофон ближче до Мілки. Мілка покивала, намагаючись зручніше перехопити букет, який шипами чіплявся за поділ короткої білої сукні. Одразу пригадались ролики по сто-двісті переглядів, тіньовий бан, незрозумілі блокування відео, сльози через злі коментарі, нестача ідей, фідбеку та друзів, вигорання, бажання здатися й покинути блог. Але все це врешті привело її сюди: п’ять років бентежного блогерського життя й перші омріяні сто тисяч. Хоч вона сама досі до кінця в це не вірила.

Приватна вечірка на честь Чорної ластівки була в самому розпалі. Організатори відділили простору ділянку у львівському парку Франка стрічками й дерев’яними перегородками. Над головами розвісили гірлянди-ліхтарики з теплим жовтим світлом. Поруч із діджейським пультом на подіумі виблискувала неоном барна стійка із закусками та коктейлями із вафельними книжечками, обабіч — кілька фотозон від блогерської агенції та літстудії, які виступали спонсорами події.

Офіційна частина з вітаннями й подяками вже завершилась, гості розбились на невеличкі зграйки для ближчого знайомства й приватних розмов під фоновий мікс на «Gangsta» Kehlani. Сама Мілка разом з кількома блогерами вмостилась на м’яких кріслах під книжковою аркою із живими квітами, які наче проростали зі сторінок.

Зараз розмову вів Сергій, двадцять тисяч підписників у тіктоці. Київський блогер, який проводив спільні читання містичних міських легенд у компанії двох величезних мейнкунів. Як же звався його блог? Catbook? Bookcat? Точно — Boo-cat! Мілка розслаблено поклала руку на м’який підлокітник крісла.

— Перш за все треба бути чесним. Не прикидатися ідеальним, показувати темну сторону свого життя. Коли я вперше поділилась історією про тата, — Мілка намагалась промовити це слово рівним голосом, але той все одно зрадницьки стрибнув на тон вище, — то зрозуміла, що блог — це моя сила, важливо не боятися показувати себе справжнім.

Сергій напружився:

— Батьків не обирають, але… Підіймати руку на малу дитину. Аж трусить, як уявляю. Та блін! Це ж яким треба бути муда… Ай, туди йому і дорога. Вибач. Вибач, що знову нагадую.

— Я давно все переступила.

Спробувавши всміхнутися, Мілка перевела тему:

— Щодо порад по блогу — знайдіть людину, яка буде вас підтримувати, — відшукала очима брюнетку у худі з написом Nice to read you, яка вела зйомку на телефоні зі стабілізатора. — А ще… можна завести кота. Або двох, — Мілка стишила голос, ловлячи погляд Сергія. — Мені днями писав один класний бренд кормів, нагадайся в директі, я тобі скину пропозицію на рекламу.

— Мілко, ти диво. Я напишу, дякую, — губи Сергія розтягнулися в усмішці. Він дістав з-за свого крісла чорний пакет, поцяткований милими привидами. — До речі, ти казала, що хочеш розширити бібліотеку книжками українських авторів. Ось, це тобі. Тут усе наймістичніше!

Мілка зазирнула в пакет, вихоплюючи прізвища на палітурках згори: Орловська, Дуленко, Пономаренко, Мельник, Завара.

— Божечки, я про це один раз сказала на ефірі, а ти запам’ятав, так приємно! Дякую! Дарка в мене половину одразу забере читати, — Мілка помахала пакетом у бік камери й потягнулась обійняти Сергія вільною рукою.

— Радий, що подобається. Вони всі з автографами, — Сергій намагався ще щось додати, але його перебила худенька дівчина в чорному.

— Мілко, у тебе справді нелегка доля, але Злата… Це просто шок…

Позаду почувся дзенькіт розбитого скла і швидкі вибачення. Мілка здригнулась, пригадуючи трагічний голос диктора на відео: «Тіло безвісти зниклої дівчинки знайшли біля закинутої будови на Львівщині. Її вбивця наклав на себе руки невдовзі після рішення суду. Правди про те, що сталося того злощасного дня, ми так і не дізнаємось». Мілка важко зітхнула, відтворюючи в голові, як вперше відкрила страшний ролик, і врешті сфокусувалась на блогерці.