Де скарб твій...

Глава 1

В ересневе яскраво-прохолодне сонце заглядає у великі вимиті вікна. Ніби милується ювелірною вродою тендітної пані, що оперлася точеним ліктиком на підвіконня. Зазирає сонце в її великі тепло-карі очі. Вплітається полиском у чорноту кіс і зблиск соковитих уст. Цілує довгі тонкі пальці. Їх з першого погляду можна назвати аристократичними. Якби не легкі сліди, залишені недавніми картопляними жнивами. Тільки ці слідочки та ще ота мудрість, яка набувається лише з роками і пробивається в погляді, підказують, що жіночці уже не двадцять років. Але й до сорока їй ще далеко.

Вчителька історії Світлана Ясінська спостерігає за палітрою барв шкільного подвір’я. За дверима учительської грає море дитячої енергії, що назбиралась за канікули, а тепер виплескується і несеться шкільним коридором. Школа повна гамором після тримісячної перерви. Так пересохле русло ріки заповнюється бурхливим потоком, коли прориває дамбу. Ці погожі вересневі дні завжди приносять радість, пахнуть айстрами і спаленим картоплинням, дзвенять дитячим сміхом, гріють золотом сонця і землі.

«Береза почала жовкнути з маківки. На теплу осінь», – тішиться вчителька.

Двері учительської відчиняються якось надто поспіхом, у них прошмигує директриса, й картина ідеального робочого дня розсипається на пазли. На обличчі директриси переляк та розчарування, рухи непевні. За нею входять двоє методистів.

Хоч тон директрисиного голосу, як завжди, наказовий, та з нього, як цвяхи з мішка, витикаються нотки розгубленості:

– Світлано Василівно, тут така справа... Приїхали з районного відділу освіти... Треба показати майбутній музей! – і вже, опанувавши себе, – Візьміть ключ і йдіть за нами. Прошу, Ірино Севастянівно, йдемо до нашого музею. Світлана Василівна зараз все покаже. Це її дітище... Все вже готове до відкриття...

Світлана бреде за високою комісією. В такт крокам пульсує думка: «Приїзд начальства з самого районного центру на початку навчального року, коли об’їзд шкіл вже відбувся, а навчальний процес ще не налагодився, сам по собі нічого доброго не віщує. А коли це начальство – сама Стервостянівна, методистка трудового навчання, яка недавно вибилася в інспектори, а тепер, через хворобу начальниці відділу і відпустку другого інспектора дорвалася нарешті до омріяної влади в районній освіті»...

Відімкнувши двері, Світлана відступається, щоб пропустити гостей. «Начальниця на місяць» штовхає прочинені двері, зверхньо оглядає експозицію з порога.

– Що це таке? Це – музей? – швидким кроком наближається до стелажа, стає навшпиньки – Та тут пилюки на десять сантиметрів! З порога видно!

Демонстративно проводить кутиком вихопленої з сумочки вологої серветки по верхній полиці й тицяє сірими плямками під ніс директрисі.

– А стелажі! Ми ж вам цього року нові дали!

– Та їх тільки два було. Вони в кабінеті біології стоять.

– Та що ви кажете?! Як не вмієте розставити експозицію правильно, то не треба корчити великого історика! – з полиці на підлогу летять кілька старих, побитих часом книг – Бачиш, знайшлася збирачка народного фольклору і етнографії! Думаєте, надрукували байку про вагітного привида в київській газеті – і вже туристи побіжать до вас? Хоч би село десь біля райцентру, можна було б на щось розраховувати. А у вашій ситуації – тільки корисну площу різним непотребом загромаджуєте. Прибрати тут все! Ці онучі й черепки забрати! Пилозбірник, а не музей. Завтра ж все звідси винести!

– Добре, добре, Ірино Севастянівно, завтра ж все приберемо, – бубонить директриса, злякано кліпаючи очима. – А що... що тут розмістимо?

– Та хоча б магазин від хлібозаводу! Діти на перерві пиріжка купити не мають де, а вони в науковців граються!

Зробивши заплановане, «халіфиха на годину» лине вздовж коридором, на ходу роблячи гострі зауваження, щоб директор не надумала сперечатися. Світлана, перемагаючи огиду та біль, зі зціпленими зубами йде за делегацією. Чого не договорила висока гостя? Це ж не кінець, перед колегами ще позбиткується. Двері учительської: глибокий вдих – і вперед!

Глава 2