Вбивство в бібліотеці на Ринку, 9

Пролог

«В бивство в бібліотеці на Ринку, 9».

Якби ж я тільки знав, чим все це обернеться, коли назвав так презентацію моїх детективів у Львові, в найкрутішій, як на мене, Львівській обласній бібліотеці для юнацтва ім. Романа Іваничука, директоркою якої є моя хороша подруга і надзвичайна жінка Тетяна Пилипець. Назва, як назва. Здавалося б, що в ній такого? Як я помилявся! До кінця життя буду пам’ятати, що використовуючи слово «вбивство» будь-де, будь-коли, ми можемо послати кудись у Всесвіт дуже потужний сигнал, і відповідь звідти може бути жахливою. Та в той, здавалося б, звичайнісінький собі день, я навіть не замислювався над цим. Просто мені потрібна була незвичайна назва заходу, яка привернула б увагу вибагливих львівських читачів.

Я приїхав на роботу о восьмій ранку. Підприємство, де вже понад десять років мені пощастило працювати головним бухгалтером, орендує приміщення в самому серці міста Кременець. Будівля знаходиться в парку Шевченка. Коли місто отримало Магдебурзьке право, тут був магістрат, виборний орган на кшталт міської ради. Зараз на другому поверсі бібліотека для дітей, а на першому: офіс будівельної компанії; господарський відділ Державного історико-архітектурного заповідника; ну і невеличке комунальне підприємство, де я і працюю. Будівлю неможливо оминути увагою. Пофарбований у яскраво-рожевий колір фасад, з білими вставками, що виблискують під променями сонця, одразу ж кидається в очі. Мій кабінет, вікно якого виходить в парк, на щастя, не прохідний, як інші два. Я приходжу, закриваю двері й працюю, нікому не заважаючи. Плюс в тому, що й мені ніхто не заважає.

Наручний годинник показав першу дня. Колеги готувалися до обіду. Розмови, шурхіт, брязкання тарілок. Їх чути і за зачиненими дверима. Я вже годину, а може й більше, безуспішно намагався написати допис у фейсбук. За два тижні моя презентація у Львові і треба запускати рекламу. Майже все готове, але... Чогось не вистачало. Я ніяк не міг вигадати щось оригінальне, щось, що привернуло б увагу. Пачка цигарок і запальничка, що лежали на краю дерев’яного стола, весь час відволікали. Зрозумівши, що попрацювати мені так і не дадуть, я згорнув браузер. Треба було, як то кажуть, подихати свіжим повітрям. Взявши цигарку і запальничку я вийшов з кабінету. Чемно відмовився від запрошення колег пообідати й пішов на вулицю.