Комплекс Кассандри

З чого починається історія?

Неправда, що з першої сторінки книжки, бо перша сторінка лише маскується під початок. Справжній початок — якесь відкриття — це коли вам пропонують стартову лінію на піску. Ця історія починається тут. Обирають випадкову подію. Не звертають уваги на те, що відбулося перед цим, чи повертаються до того пізніше. Удають, що світ зупиняється, коли книжка згортається, чи що завершення — не просто ще одна випадкова мить у старанно дібраній хронології.

Але життя не таке, тож книжки обманюють.

Можливо, тому люди їх люблять.

І саме за проголошення подібного лайна мене викинули з книжкового клубу «Фентімен-роуд».

Ось ще кілька місць, куди мене попросили не приходити:

— читацька група «Бленхейм-роуд»;

— спільно орендована квартира у Волтемстоу;

— мої останні стосунки;

— моя поточна робота.

Останні дві події відбулися одна за одною. Сьогодні вранці Вілл, уже чотири місяці як мій хлопець, поцілував мене, ні сіло ні впало перелічив мої чесноти й завершив цю хвалебну промову повідомленням, що ми розходимося.

Про ситуацію з роботою я дізналася вісімдесят секунд тому. Судячи з викрученої щелепи й роздутих ніздрів мого начальника, я ще не відреагувала на цю нову інформацію. Він здається розмитим і з вимкненим звуком, немов за товстою промерзлою шибкою. Також у нього на комірі сорочки засохла вівсянка, але, здається, зараз не найкращий час, щоб на це вказувати: він одружений, тож його дружина може зробити це пізніше.

— Кассі, — говорить він голосніше. — Ти мене почула?

Ясно, що я його слухаю, інакше досі детально звітувала би про зустріч із клієнтами, яку щойно провела. Саме це я й робила, коли він мене звільнив.

— Проблема не зовсім у твоїй роботі, — галантно зазначає він. — Хоча Бог свідок: людина, що так ненавидить телефонні дзвінки, як ти, не повинна працювати у зв’язках з громадськістю.

Я киваю, це слушне зауваження.

— Йдеться про твою загальну поведінку. Я не можу дозволити такого в цьому офісі. Ти груба. Не дотримуєшся субординації. Зарозуміла, якщо відверто. Ти не командний гравець, а знаєш, що потрібно цьому офісу?

— Краща кавова машина.

— Це саме те лайно, про яке я кажу…

Я назвала би вам ім’я свого боса й коротко описала би його, але, судячи з цієї розмови, він недовго буде головним персонажем цієї книжки.

— Я багато разів розмовляв про це з тобою, Кассандро. Дивись на мене, коли я говорю. Наш найкращий клієнт щойно нас покинув, цитую: «Через її безжально агресивну поведінку». Ти неприємна. Саме це слово вони використали. Неприємна. Зв’язки з громадськістю — це робота з людьми. Люди для людей.

А тепер стривайте хвилинку.

— Я особистість, — заперечила я, піднімаючи підборіддя й змушуючи себе дивитися в його зіниці. — І, наскільки я розумію, бути приємною не входить у мої посадові обов’язки. Цього точно не було в моєму контрак­ті, бо я перевіряла.

Ніздрі боса роздуваються, як у коня.

Я рідко розумію, що думають інші, але часто відчуваю це: хвилю емоцій, що переливається з них у мене, як із чайника в чашку. Доки воно мене наповнює, я маю зрозуміти, що то за чортівня, звідки вона взялася й що мені робити, щоб не розбризкати це навколо.

Лють, що явно не моя, пульсує крізь мене: темно-фіо­летова й червона.

Його кольори — це вторгнення, і мені таке не подобається.

— Слухай, — завершує мій начальник із терплячим зітханням, що не має нічого спільного з емоціями, які нуртують у ньому. — Таке просто не працює, Кассі, і на якомусь рівні ти маєш уже це розуміти. Можливо, тобі краще знайти щось більш підходяще… твоєму специфічному набору навичок.

По суті, те саме Вілл сказав мені сьогодні вранці. Я не знаю, чому їм обом здавалося, наче я мала розуміти, що все йде до закінчення, бо насправді я не розуміла.

— Назва твоєї роботи містить слово «зв’язки», — послужливо прояснює мій бос. — Можливо, тобі краще знайти роботу, де такого слова не буде?

Підводячись, прокашлююся і дивлюся на годинник: ще навіть не обід середи.

Стосунки — завершені.

З роботи — звільнена.

— Ну, — спокійно кажу я. — От лайно.

Тож ось з чого починається моя історія.

Вона могла би початися будь-де: я просто мала обрати. Це могла бути мить, коли я прокинулася вранці, почувши, як мої сусіди по квартирі горлають одне на одного. Чи коли я їла свій сніданок (кашу й банани, як завжди). Чи коли обирала вишуканий подарунок на нашу з Віллом знаменну дату (трохи кваплячи події).