Художник хиткого світу

Жовтень 1948 року

Якщо сонячної днини піднятися стрімкою стежкою від дерев’яного місточка, що його тут досі називають Мостом Сумнівів, то вже невдовзі між верхівками двох ґінкґо завидніється дах мого будинку. Навіть якби він не посідав командної висоти на пагорбі, то все одно виділявся би з-поміж сусідніх будівель аж так, що, підходячи до нього, мимоволі замислюєшся, який же це багатій там мешкає.

Та я аж ніяк не багатій і ніколи не мав великих статків. Можливо, ви зрозумієте, чому цей дім такий імпозантний, коли скажу, що його побудував мій попередник, і це був не абихто, а сам Акіра Суґімура. Звісно, якщо ви щойно прибули в наше місто, то ім’я Акіри Суґімури вам нічого не скаже. Утім, згадайте це прізвище в присутності будь-кого, хто тут жив до війни, і ви дізнаєтеся, що впродовж майже тридцяти років Суґімуру беззаперечно вважали одним із найшанованіших і найвпливовіших чоловіків цього міста.

Якщо я вам це розповім, і ви, піднявшись на верхівку пагорба, спинитеся й подивитеся на вишукані кедрові ворота, широкий простір, обгороджений садовим парканом, елегантний черепицевий дах зі стильним різьбленим гребеневим брусом, що здіймається над навколишнім краєвидом, то вам, мабуть, стане цікаво, як мені, людині, за власними ж словами, незаможній, вдалося стати власником такого будинку. Правда в тім, що я купив дім за номінальну ціну — сума, яку заплатив, не становила і половини його реальної вартості натоді. Це сталося завдяки вкрай цікавій — чи, як може комусь видатися, безглуздій — процедурі, що її ініціювала сім’я Суґімури під час продажу.

Відтоді минуло вже п’ятнадцять років. Мої справи тоді складалися чимраз краще, і дружина почала вимагати, щоб я знайшов нам новий дім. З властивою їй передбачливістю вона переконала мене, чому так важливо мати будинок, який би відповідав нашому нинішньому статусу — не через пиху, а заради дітей і їхніх шансів знайти собі гідну пару. Я визнав слушність її міркувань, але позаяк Сецуко, нашій старшій доньці, тоді було лише чотирнадцять чи п’ятнадцять, я не бачив потреби з усім тим квапитися. Попри це, впродовж приблизно року цікавився всіма підхожими будинками, які виставляли на продаж. Про дім Акіри Суґімури я довідався від одного з моїх учнів, який сказав, що рік опісля смерті власника дім виставили на продаж. Думка про купівлю такого маєтку не вкладалася в голові, тож я знехтував порадою, пояснивши її надмірною повагою, яку завжди почували до мене мої учні. Та все ж поцікавився будинком і отримав несподівану відповідь.

Одного пообіддя до мене завітали дві погордливі сивокосі пані, що, як з’ясувалося, були доньками Акіри Суґімури. Коли я висловив своє здивування щодо уваги до мене від аж такого визначного сімейства, старша з двох сестер холодно відповіла, що вони прийшли не просто з увічливості. За останні місяці вони отримали чимало запитів від потенційних покупців будинку їхнього покійного батька, проте сім’я зрештою вирішила відмовити всім, окрім чотирьох претендентів. Члени родини ретельно відібрали ці чотири кандидатури на основі їхньої добропорядності і здобутків.

— Для нас надзвичайно важливо, — продовжувала вона, — щоб батьків маєток перейшов людині, яку він сам би схвалив і яку вважав би достойною такого дому. Звісно ж, обставини змушують нас зважати і на фінансовий аспект, однак це зовсім не головне. І тому ми визначилися з ціною.

Цієї миті молодша сестра, яка досі не зронила і слова, простягнула мені конверт, і, поки я його відкривав, обидві втупилися в мене суворими поглядами. Усередині містився один-єдиний чистий аркуш паперу, на якому елегантним розчерком чорнильного пензлика була виведена ціна. Я вже намірився висловити здивування через таку мізерну суму, та прочитав на обличчях своїх співрозмовниць, що подальше обговорення фінансових питань вважатиметься нетактовним. Старша сестра просто сказала:

— Намагатися перебити ціну одне одного — зовсім не у ваших інтересах. Ми анітрохи не зацікавлені в тому, щоб дістати більше зазначеної суми. Від цього моменту наш єдиний намір — провести аукціон престижу.